Хто боїться смерті

Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.

Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування — дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал — скажімо, який метал легко піддається теплу, а який — ні.

— Якою була ваша дружина? — якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.

— Нджері. Вона була чорношкіра, — сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. — А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.

Я проковтнула хліб, який жувала.

— Справді? — вигукнула я.

— Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.

— Який дар? — запитала я, нахилившись уперед. — Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?

Коваль засміявся.

— Ти дуже багато читаєш, — сказав він.

— Я двічі прочитала Велику Книгу! — похвалилася я.

— Це вражає, — промовив він. — Що ж, моя Нджері вміла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами — це чоловіча робота, тож вона обрала замість цього перегони на верблюдах. І Нджері не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися підлітками. Одружилися, коли нам було по двадцять.

— Який у неї був голос? — запитала я.

— О, її голос був бентежний і прекрасний, — сказав він.

Тут я спантеличено насупилася.

— Вона була дуже гучна, — пояснив він і взяв шматочок мого хліба. — Вона дуже багато сміялася, коли раділа, і дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумієш?

Я кивнула.

— Якийсь час ми були щасливі, — сказав він і зупинився.

Я стала чекати, коли він продовжить. Знала, що зараз буде найгірше. Коли ж він просто витріщився на свій шматочок хліба, я сказала:

— Ну? Що було далі? Вона вас образила?

Він реготнув, і я зраділа, хоч і питала всерйоз.

— Ні, ні, — відповів він. — У день найшвидших перегонів у її житті сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньєсонву. Це був фінал перегонів на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити світовий рекорд швидкості на дистанції в півмилі.

Він зупинився.

— Я був на фінішній прямій. Ми всі там були. Земля ще лишалася слизькою після сильного дощу, який пройшов уночі. Перегони треба було проводити в якийсь інший день. Її верблюд наближався, біг так, що в нього аж ноги підгиналися. Він біг так швидко, як ще не біг жоден верблюд. — Коваль заплющив очі. — Зробив один неправильний крок і… впав. — У нього урвався голос. — Кінець кінцем Нджері погубили саме сильні ноги. Вони втрималися, коли верблюд упав, і він розчавив її своєю вагою.