Кілька років зими

Щойно за їхніми спинами розтанули останні далекі обриси велетенського міста, що наче гігантський спрут охопило землю залізобетонними щупальцями і душило її, вичавлювало з землі останні соки, випивало з неї по краплині життя, і залишало після себе тільки порожню висохлу оболонку. За їхніми спинами місто важко дихало і відсапувалося, посилало разом із вітром навздогін кисло-солодкі запахи каналізації, відходів, промислових димів, несвіжої їжі, вихлопних газів та особливий, в’їдливо-мертвотний сморід мільйонів людських тіл.

З-за високого бархану праворуч від дороги раптово долинув різкий дитячий крик. Від несподіванки друзі зупинилися. Гелій Гармидер першим опинився на верхівці піщаного насипу і вже за кілька секунд зник за ним. Іван та Григір також побігли слідом.

За барханом вони побачили велику чорну машину і поруч з нею кількох людей — двох дорослих чоловіків і одну дитину, яка стояла перед ними на колінах. Напевно, кричав саме цей хлопчик. Дорослі сперечалися між собою, голосно кричали один на одного, вимахували руками. Коли друзі підійшли до них ближче, чоловіки замовкли.

— Чого вам треба? — непривітно і з виразним іноземним акцентом спитав високий засмаглий чоловік у строкатому тюрбані й каракулевій шубі.

— Нам нічого не треба, ми просто почули дитячий крик і вирішили дізнатися, у чому справа, — відповів Гелій.

— Це наша справа, і ми не бажаємо, аби хтось вмішувався у неї. Йдіть собі далі своїм шляхом, — агресивно вигукнув інший чоловік, вочевидь, селянин, про що свідчило забруднене землею і червоним пилом дрантя, в яке він був замотаний.

— Якщо ви ображаєте дитину, то це вже наша справа! — Гелій підійшов до них ближче.