Крига. Частини ІII–ІV

— Люди по-різному реаґують.

— Лешишехоши, — заплямкав Мацусь.

— Їж пиріг із грибами, тримай язика за зубами.

— Світиться уночі!

Відтак підійшлося до вікна й визирнулося на місто й Анґару. День був надзвичайно похмурий, аура темна, хмари вкривали все небо. (Прогноз іркутської метеостанції у «Новостях»: «Хмарно, іноді дощ, поміркований вітер, стан без змін, сталий»). Але поглянулося уважніше — це були не хмари, а Сонце ж бо світило яскраво над дахами й імлою. Від північного небокраю на обрії росли хвилі тьмітла, які укладалися повільними й ритмічними зморшками й розтяжками в поземні смуги. Стиснулося пальці на зап’ясті. Один, два, три, чотири, довелося чекати понад сто ударів серця, такими ледачими припливами й відпливами Черное Сияние накладалося на себе в послідовних амплітудах і в зворотних фазах гасло. У моменти піднесення хвилі смуги тьмітла ставали такими виразними, що навіть здавалося, ніби хтось розвісив там понад пругом рівнобіжні блоки ґрафіту, умістив вуглецеві каменюки розміром з гору на місці хмар, і кожна з них обтесана геометрично. Подумалося, що це, ймовірно, значною мірою ілюзія мороскла. Проте, вийшовши на вулицю, ще тримаючи окуляри в руках, коли піднялося голову до Сяйв, — їхнє тьмітло вдарило в очі зі сліпучою інтенсивністю, і майже втратилося рівновагу, мацаючи навколо в пошуках опори; під повіками розлилася чорна смола.

Лише Щекєльніков допоміг сісти в сани.

— Та ж для цього й слід носити окуляри! Чи ж жоден мудрак вам цього не сказав? Дурак дураку кум!

Виїхавши на перехрестя, коли вже повернувся зір, поглянулося у напрямку, вказаному лініями тіні, на північний захід, і понад веселковобарвною імлою — побачилося там друге Сонце, що променисто яріло над Містом Криги. Коли сани доїхали на вулицю Амурську, моглося дивитися мало не просто на цей палаючий вогонь, що гуркотів із висоти феєріями й каскадами. Пригадалося полум’я, що спалахнуло з черева крізь рожеву руку під час сеансу в княгині Блуцької в експресі. Ще три перехрестя — й побачилося, як вогнище в небі розділяється навпіл. То були візантійські куполи-близнюки Собору Христа Спасителя.

— Хтось за нами стежить, — сказав Чинґіз Щекєльніков.

— Що?

Він подивився через плече в напрямку серпанку, який заліплював перспективу вулиці, де мерехтіли десятки блідих і невиразних удень ламп санів, що плавали між високими ореолами мороскляних ліхтарів, яких ніколи не гасять.

— Їдуть за нами від Цветистой. — Щекєльніков вказав рукавицею якусь точку в молочній суспензії.

— Себто, ви якось відрізняєте ці вогники? Пам’ятаєте, які саме?

— А що?

Знизалося б плечима, якби не важка хутряна шуба, занадто велика (позичена Веліцьким у черговому нападі безкомпромісної гостинности).