Ми проти вас

З його саду чути якийсь шум. Суне підіймає погляд і усміхається, але Петер занадто заглиблений у свої думки, щоб упізнати, що це за звуки.

— Я… — починає він, намагаючись говорити тоном дорослого чоловіка, спортивного директора, лідера.

Але його знову перериває шум. «Бах!» Колишній Петер, хлопчик-мрійник, упізнав би цей звук одразу. Петер здивовано дивиться на Суне. «Бах-бах-бах!» — чутно з саду.

— Що це було? — запитує Петер.

— О, мабуть, я забув сказати? — хмикає Суне з усмішкою чоловіка, який чорта лисого міг про таке забути.

Петер встає і йде на звук, який долинає крізь двері на терасу. На подвір’ї за будинком Суне стоїть дівчинка, мала — чотирьох з половиною років, і кидає у стіну шайбу за шайбою, докладаючи всіх зусиль.

— Пам’ятаєш, Петере, як ти колись приходив сюди й робив те саме? От тільки вона краще за тебе забиває. І від початку вміла користуватися годинником! — задоволено оголошує Суне.

Петер спостерігає, як шайба летить у стіну, відбивається і цілу вічність летить назад. Так і є, це проста гра. Дівчинка пропускає один удар і вмить стає такою сердитою, аж щосили гримає ключкою об стіну. Ключка розламується, і тільки тоді дівчинка обертається й помічає Петера. Той бачить, як вона інстинктивно пригинається. І Петер відчуває, як йому в грудях розривається власне дитинство.

— Як тебе звати? — запитує він.

— Алісія, — відповідає дівчинка.

Петер помічає її синці. У нього були такі самі. Він знає, що дівчинка просто збреше, якщо запитати, звідки в неї синці. Діти нізащо не видадуть своїх батьків. Тому Петер присідає навпочіпки і дає малій обіцянку, вклавши в неї весь відчай власного дитинства, від якого тремтить голос.

— Я бачу, ти вже звикла, що тебе кривдять, якщо ти щось робиш не так. Але хокей ніколи не буде так поводитися з тобою. Розумієш, що я маю на увазі? Хокей ніколи не зробить тобі боляче.

Дівчинка киває. Петер приносить їй нову ключку. Алісія далі кидає шайбу. Суне, який стояв за ними, каже: