Непосидючі покійнички

Для початку переставили газетний кіоск так, щоб з нього було добре видно потрібну нам касу. Потім позатуляли всі вітрини старими газетами та шматками картону, а в них пробили непомітні дірочки для спостереження. Наостанок — великий напис від руки «Переоблік» на віконечку гарантував, що туди не поткнеться якийсь сторонній любитель періодики.

— Головне, товариство, — пояснив я своїм напарникам, — аби щось було написано. Радянська людина, вона така: як нічого не написано, то буде ломитися і в зачинені двері. А почепи тут будь-яку дурню, скажімо, «Сексуальна година» — вважатиме, що так і треба, і обходитиме десятою дорогою.

Кіоск був стандартний, два на два метри, але ми примудрилися не тільки зручно влаштуватися там утрьох, але й навіть нормально перекуняли там уночі по черзі, слушно вважаючи, що бандит теж не дурний. І не полізе до порожньої зали чекання зображати вошу на барабані.

Через півтори доби нашу засідку зняли. Виявляється, барнаульський гість не ризикнув не те що сідати в рейсовий автобус, а й навіть наближатися до автовокзалу. Він спокійнесенько пішечки промарширував пару кілометрів на південь, а вже за КПП «голоснув» попутку. І все було б гарно і тихо, і ловила б облизня вже обласна міліція, якби не трагікомічний збіг обставин. За Білою Церквою машину, в якій їхав злочинець, зупинив автоінспектор. Зальотний алтаєць психонув: водій ще тільки почав гальмувати, а він вже вистрибнув на ходу і навмання, відстрілюючись, побіг до найближчого лісочка. Як з’ясувалося, прямісінько у розташування ракетної частини. Солдатики зачули канонаду, зробили «в ружжо!» і пов’язали злочинця з превеликою радістю. Самі розумієте, позачергова відпустка за такий подвиг вартувала ризику.

Найсмішніше, що автоінспектор і не збирався нікого затримувати. Просто у нього закінчилися цигарки і він вирішив стрельнути пару у першого-ліпшого водія. Перенервував він не менше, ніж «гастролер». Проте, залишився живим і неушкодженим, що характерно.

Якщо по справедливості, то я мусив би подякувати невідомому мені алтайському бандюзі. Бо якби не засідка, я не зробив би того вечора одну справу, яку давно відкладав. Уже давненько, ще до веремії з покійниками, я випадково порятував на вулиці самотнього перехожого. До нього десь уже після першої години ночі причепилися юні бовдури зі Сталінки. На подвиги потягло від надміру випитого. От вони і поперли. Я там теж випадково опинився — вертався з гостей. Пройтись вирішив пішки, розвіятися, поміркувати над суєтністю життя і своєю холостяцькою долею… Аж тут бачу — тічка шмаркачів атакує типового «гнилого інтелігента». Я навіть не підходив, тільки пальнув двічі зі свого «стєчкіна». Один раз вгору, а другий — по бруківці, щоб куля рикошетом засвистіла так, наче їх добрий десяток. Надзвичайно ефективно діє на п’яну психіку! Бовдури дременули по вулиці Китаївській — тільки п’яти замерехтіли.