Зелені мартенси
- Автор: Ягелло Иоанна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-43-3
- Переводчик: Ярослава Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зелені мартенси». Краткое содержание книги:
Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще — оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем.
Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?
— Чи Вікторія не повинна бути вдома? — питає бабуся. — Уже стемніло.
— Її немає? Патли повисмикую засранці. Але не хвилюйся, Бабі, мабуть, засиділася в котроїсь Орлиці. Чекай, зараз подзвоню.
У мене ж є їхні номери завдяки Опті. Дзвоню до однієї й холону, бо та каже, що, авжеж, вони були з Вікою в Морському оці, але попрощалися понад півтори години тому. Півтори години, а вона досі не дійшла додому! А тоді помічаю емемес. Це фото якогось будинку. З підписом «Рятуй».
Я, напевно, побілів як стіна, бо Опта одразу підбігає, і я показую їй фото.
— Господи! — вигукує вона. — Ходімо. Я знаю, де це знаходиться, це музична крамниця, я там гітару купила. Це на Вікторській.
У мене тремтять руки, коли я замикаю музичний клас, усі речі лишаємо всередині.
— А якщо це той педофіл? А якщо з нею щось сталося? — я починаю плакати.
— Припини, — тверезо каже Опта й вихоплює в мене ключі. — Дзвони в поліцію! — кричить і сама починає поратися коло замка, бо мене руки не слухаються.
Який там номер? 112?
Я дзвоню й дуже плутано пояснюю. А тоді біжимо на Вікторську.
— Перевір, чи вона більше не озивалася.
— Є пропущений дзвінок, але годину тому.
— Дзвони до неї.
— Вона не бере. Господи, якщо з нею щось трапилося, я покінчу із собою. Ні, мати мене прикінчить!
— Заспокойся, ходімо скоріше, зараз приїде поліція, ми обов’язково її знайдемо, вона, напевно, десь там. Не хвилюйся, усе буде добре, — втішає вона мене, але це нічого не дає, я в розпачі, у мене перед очима моя молодша сестра, зґвалтована, мертва, лежить десь ізв’язана, і я не можу позбутися цієї картини. Концерт мене лякав! Сміх та й годі. Це я не знав, що означає справді боятися!
На Вікторській бачу поліцейську машину, серце калатає в грудях так, що, здається, вискочить і розлетиться та тисячі шматочків.
— Це ви викликали? — питає поліцейський, коли я підходжу до машини.
— Так, — кажу, — моя сестра…
— Я вже відправив людей у будинок. Ви підете зі мною, запитаємо в магазині. Щоправда, це все не зовсім відповідає процедурі, бо не було офіційної заяви, але в цій ситуації… Ви знаєте, що коїться в місті.
Киваю. Я волію про це не думати. Заходимо, а радше вбігаємо до музичної крамниці. І бачу її, свою сестру. Вона сидить навпочіпки біля піаніно й погойдується. Підбігаю до неї, а до мене продавець.
— Ох, я такий радий, ви її знаєте? Бо вона практично не відповідає. Каже лише подзвонити братові, але я не маю номера, схоже, вона загубила телефон. Мені здається, у неї шок, я вже збирався телефонувати до поліції, бо не знав, що робити.
— Поліція вже тут, — кажу. — Віко, Боже мій! — я припадаю до неї й обіймаю міцно-міцно. Я справді не знаю, що б робив, якби з нею щось трапилося.
— Де ваші батьки? — суворо питає поліцейський. — І що взагалі сталося?
— Дайте їй спокій, — прошу. — Ви ж бачите, що вона не при тямі. Батьки вдома… А точніше, бабуся.
— Бабуся повинна приїхати сюди.
— Але бабуся після операції.
— Немає вибору. Ми повинні поїхати до відділку.
Я дивлюся на Опту, мовби очікую від неї допомоги, вона кладе руку мені на плече.
— Не хвилюйся, Феліксе. Чи бабуся взагалі встає?
— Так, але сама нікуди не ходить.
— Я поїду по неї. Я отримала сьогодні кишенькові, у мене є на таксі. Я привезу її сюди, гаразд?
— Гаразд. Я подзвоню й попереджу її.
— Ок. То я побігла.
І мчить, дорогою кудись дзвонить, певно, викликає таксі. Починає бігти, мабуть, замовляє одразу на Сметани, адже на таксі теж потрібно зачекати.
Я сиджу, обійнявши Віку, поліцейський стоїть і дивиться, а продавець теж дивиться, але на годинник, мабуть, хоче зачинити крамницю. І раптом поліцейський отримує повідомлення.
— Ми його взяли, — усміхається він.
Через чверть години до крамниці з войовничою міною заходить Бабі, Опта поруч міцно підтримує її.
— Слухаю вас, — звертається вона до поліцейського. — Наскільки я розумію, тут моя онука, жива й здорова, і ми кудись повинні їхати, так?
— Потрібні свідчення. Її свідчення. Із нею має бути опікун.
— Я опікун. Поїхали вже, дитина мусить врешті колись лягти спати.
Віка
Я пам’ятаю все, як один суцільний кошмар. А той поліцейський похвалив мене за сміливість і сказав, що я розумна. Завдяки мені його знайшли. Просто обшукали всі квартири й він там був. А з ним та дівчинка.