Огненне коло

— Збудуй її, друже! Ти ж розумієш — її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля — монументальна, суворо–велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службово — завідувач «відділу освіти» при німцях.

Завісу було почеплено… Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно–сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом… Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь… Люди зрозуміли. Все зрозуміли…