Дві Вежі [з ілюстраціями]

Ніхто не відгукнувся.

— Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?

— Еорлінгам, — сказав Гаман.

— Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.

— Чому ж? — заперечив Гаман. — В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!

— Хай буде так, — сказав Теоден. — Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна! [111]

Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.

— Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, — сказав Тео-ден. — У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дунхаррані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.

— Не кажи так, правителю, — сказала Еовіна. — Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…

Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.

— Ярл повернеться, — сказав він. — Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.

Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.

Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.

— Нарешті почалося, — радів він. — Чого це люди не можуть взятися до справи, не переказавши спочатку купу слів? У мене сокира аж горить у руках. Роханці, напевне, не підведуть, але ж мені як бути? Не трястися ж, як торба, на сідлі Гандальфа!

— Найбезпечніше місце, — зазаначив Леголас. — Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника — не краща зброя.

— А гном — взагалі не вершник, — виправив Гімлі. — Я хочу рубати голови оркам, а не людям!

І він укотре перевірив пальцем, чи добре нагострено сокиру.

Роханська рать уже зібралася за воротами Едораса. Старі, молоді, усі верхи — більше тисячі чоловік. Списи стирчали густо, як молодий підлісок. Воїни дружно, весело зустріли Теодена. Ярлу підвели коня на ім'я Сніжногривий, зброєносець подав поводи Арагорну й Леголасу. Гімлі, дуже занепокоєний, спідлоба спостерігав за зборами, але тут до нього підійшов Еомер, ведучи свого жеребця:

— Чому похмурий, сине Глоїна? На жаль, на обіцяні уроки чемності під твоїм керівництвом часу не вистачило. Відкладемо нашу суперечку? Обіцяю не казати нічого про володарку Золотого Лісу. [112]

— Хай так і буде, сине Еомунда, на деякий час я забуду про твою помилку. Але якщо колись ти побачиш Галадріель на власні очі і не згодишся, що вона найпрекрасніша з живих істот світу, тоді кінець нашій приязні навіки!