В зоряні світи [малюнки О. Довгаля]

— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може, бібліотека, може, архів документів. Ану, дай, Олю!

Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.

— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович. Ольга витерла, придивилась.

— Вони різнокольорові. Якась мозаїка кольорових плям.

— Штучна?

— Ні, наче природна.

— Ну, добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.

Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.

— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилесос? — жартувала вона.

Увесь час — допомагаючи розв'язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку, може, в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.

Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних — щоб спали не менше двадцяти годин підряд.

За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення атмосферою, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почали видобувати «атмосферу».

Як тільки прохід щільно заладнали кам'яними «дзеркалами», скляні кулі, що освітлювали зал, погасли.

— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.

Ольга включила ліхтар, провела ним по залу, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п'ять — одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.

Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.

— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.

— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще: — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?

— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоча вони, мабуть, складені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу «квартиру» світло якось проникало… Не обов'язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.

— Де ж тоді джерело?

— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може, селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.

— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.

— А що ж ви думаєте.

Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:

— Ну, що там показує барометр, Олю?

— А я й забула про нього! — схопилась дівчина. — Працює! «Ясно» показує — дощу можна не боятись!

— Тоді скидаймо свої чохли.

Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.