Останні орли [= «Гайдамаки»]

— Не помiтили, — шепнула Сара, — ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали.

Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:

— Вам усiм треба тiкати й рятуватися… Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує.

— Ах вiн юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине!

— Треба зараз сповiстити наших i ще декого, — перервала його стурбована Прiся.

— Ой, ой, як треба! — пiдхопила Сара. — Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити…

— Знаєш що, Прiсю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

— Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспiшайте, — усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.

Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.

— Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? — спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть.

— Через три днi, — вiдповiла Cap..

— Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того — не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих… Є один тiльки засiб…

— Який?

— Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.

— Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!

— А я спиню! — похмуро сказав Петро.

— Як? — здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.

— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.

— Нiж! — скрикнула Сара й закрила руками очi.

— Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря… I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти… а куди, до речi, вiн хоче виїхати?