Злий

— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?

— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?

— Знаю. Що з плащем?

— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.

— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.

— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.

— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…

— Нічого подібного. Все неправда. Якась незначна обробка з широкою рекламою. Поговоримо про це пізніше.

Він вийшов з кабіни злий і розчарований.

— Чого так довго? — обурилась якась стара пані. — Це телефон загального користування.

Метеор вже в'язав букетик слів для старої пані, коли раптом побачив у черзі до телефону струнку невисоку блондинку, яка заглядала до «Лайкоиика». З-під гарненького чорного беретика дивились на нього сірі холодні очі. «Екстра клас! Супер модель!» подумав Метеор з захватом, міряючи блондинку зухвалим поглядом. Сірі очі байдуже відвернулися.

«Нема умов», подумав Метеор і вийшов. Навколо не було жодного таксі. Він кілька хвилин стояв на краю тротуару, щулячись від холоду. Нарешті біля нього зупинилась якась «Победа».

— Куди? — швидко спитав шофер.

— На Саську Кемпу, — відповів Метеор, беручись за ручку дверцят.

— Ні, не можу, — похитав головою шофер, — занадто далеко. Іду на Охоту.

Метеор випустив ручку й вилаявся. «Ще захворію через цього…»

Нарешті, на розі Алей він спіймав таксі.

Розплачуючись із шофером у самісінькому кінці Саської Кемпи, Метеор ще з хвилину поміркував, чи не затримати б машину.

«Якщо не дістану відразу — пропаду, — подумав він з гіркотою. — Але ж на лічильнику надто багато набіжить. Ні, дорого!» — нарешті вирішив він. Швидко пройшов до дротяної сітки, за якою тяглися довгі низенькі бараки. З Мєдзешинського Валу віяло крижаним вітром.

Нарешті Метеор штовхнув двері, на яких висіла табличка з блакитним написом: «Виробничий кооператив «Радість» — Коифексіон. Одяг».

Він опинився в приміщенні з дощаними стінами, обліпленими незліченною кількістю плакатів. Під плакатами сиділо кілька людей, явно втомлених і роздратованих довгим чеканням; за дерев'яним високим бар'єром стояв огрядний чоловік. На обличчі його був вираз зневажливої гіркоти. Метеор впевненим кроком минув цей дерев'яний вестибюль і відчинив двері, що вели в глибину барака.

— Ви куди, пане? — зупинив його голос огрядного мужчини.

— До директора Хацяка, — роздратовано кинув Метеор.

— Зараз, зараз, громадянине, — відповів огрядний мужчина. — Так не можна, треба чекати. Ви ж бачите, всі чекають.

— Директор Хацяк чекає на мене, — холодно заявив Метеор. — Зрештою, дайте-но мені… — Він ступив до бар'єра, узяв, не питаючи, трубку внутрішнього телефону і набрав номер. — Муньо, — покликав він за хвилину, — біжи-но сюди, до виходу. Якісь нові звичаї, зайти до вас не можна…