Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Реготалися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск. Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала, як у коней, селезінка.
– Гей, ви! – закричав Страх. – Не варто впадати в такі пристрасті. Ліпше затанцюю вам – звеселіться! Бо можна взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність. Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх смажитимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали! Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох! Гех, гех! – вдарив він підборами. Ми висипали на кін і затанцювали разом із ним.
– Усмішку, усмішку! – гукав Страх. – Чого набурмосилися?
Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми всміхалися. – Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?
– Про це! – вигукнули всі ми, танцюючи.
– Ось як я владарюю! – гукнув він і засміявся. Ми засміялися й собі. – Слава, слава! Ну що, Турчиновський, – гукнув мені, – чи не чудова вистава?
Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот безглуздо-завчено всміхався.
Драма тривала!
РОЗДІЛ XXX,
у якому Турчиновський оповідає про свої незлагоди з органістом
Всі дійовці «Мудрості передвічної» були раді з щасливого завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не без причини.
Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод, звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир, де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.
Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримався на ганку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи, пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу…
Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуляти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись, відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зірвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.
– Слухай-но, – сказав я, – таке з людиною може статися, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?
Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву. Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:
– Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?
Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей – всі вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними, як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі обличчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови. Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, обличчя й маска – і так безкінечно. Часом важко було збагнути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діамантами й сапфірами – люди вільно розмовляли й сміялися.
Я підійшов до одного із змієносців.
– Але слухай, – спитав, – хіба тебе не душить? Той здивовано видивився на мене:
– А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!
– Мене чавить, – мовив я. – Дихати нічим. Чоловік потис плечима.
– Дурниці все це, – сказав. – Просто треба вміти призвичаюватися…
Прокинувся від того, що мене й справді душили. У співарні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, кидаючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в цей мент щось блиснуло перед очима – відчув тупий удар по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув руками.
– Оцього! – крикнув органіст. – Не випустіть оцього… Мойсея!