Міфи Давньої Греції

У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину — теж царського роду — Алфею, що народила йому сина гарного, дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром.

Було то взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні.

Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Ні, то не тіні. Якісь три жінки, високі, ставні, суворі, повільно наближалися до неї.

— Ми — Мойри, богині долі! — почула Алфея дивний неземний голос. — Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою.

— Радій, царице! — вторувала їй друга богиня. — Твого сина чекає невмируща слава героя.

— Так, він буде героєм, — суворо додала третя богиня, — тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі.

І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. «Коли догорить оте поліно…» А воно ж уже догоряє! Цариця кинулася до вогнища і голими руками вихопила поліно з вогню.

Кваплячись, Алфея сунула поліно у воду, а коли воно перестало тліти, висушила його і сховала в найбільшу свою скриню на самісіньке дно.

— Це — життя мого сина, тож треба добре сховати, — шепотіла вона, щільно вкладаючи зверху все, що було в скрині. Тоді замкнула її і більше не відчиняла.

Минули роки. Мелеагр виріс у ставного, дужого юнака, що справді вирізнявся серед інших своєю вродою і силою. На численних змаганнях та грищах він завжди перемагав, а вдома був допомогою і радістю батькам.

У тій країні, сонячній Етолії, земля щороку добре родила, та якось етолійці зібрали на диво великий врожай, і цар Ойней звелів урочисто принести щедрі жертви на подяку безсмертним богам.

Сам цар Калідона разом із жерцями приносив ті багаті жертви. Насамперед — найвищому богові Зевсу та його дружині Гері, опікунці родини й шлюбу; його сестрам: богині родючості й хліборобства Деметрі та Гестії — охоронниці домашнього вогнища; Зевсовому братові Посейдону, могутньому володарю безкрайого моря. А потім принесли жертви Зевсовим синам і дочкам: богові скотарства й божественному вісникові Гермесу; неперевершеному майстрові-богу Гефесту; веселому богові вина й виноградарства Діонісу; славетному кіфареду і стріловержцю Аполлону; мудрій войовниці Афіні Палладі та золотій Афродіті, богині кохання.

Усім найбільшим богам віддячили калідонці, тільки забули богиню мисливства Артеміду. Образилася норовлива богиня і надумала негайно помститися етолійцям.

Артеміда вивела із своїх найдальших лісів кровожерного вепра завбільшки з бика. Вогнем палали його люті, налиті кров’ю очиці, а із здоровенної пащі раз у раз виривалося полум’я, від якого мерхла навколо соковита трава і в’яло зелене вбрання дерев. Тепер цей звір став нищити етолійські поля і виноградники, виривати іклами цілі яблуні у садках, руйнувати будинки, драти худобу, а часом навіть убивати людей.

Горе, мов чорна хмара, нависло над усією Етолією. До Калідона зібралися на раду найрозумніші мужі й стали просити Мелеагра, як найдужчого, найспритнішого з етолійської молоді, щоб він зібрав гурт добрих мисливців і звільнив рідний край від страшного звіра.

Мелеагра не треба було й просити — він сам рвався на лови, буяв-бо в ньому нестримний юнацький шал. Тож став він одразу збирати собі товариство, скликати з усієї Греції найславніших мужів.

Багато героїв відгукнулося на Мелеагрів заклик і поспішило взяти участь у тих ловах. Першими з’явилися два рідні брати цариці Алфеї, а за ними прибули: Ясон і Адмет із Фессалії; Тесей із Афін; Теламон із Саламіна та його менший брат Пелей, що йому згодом богиня Фетіда народила сина Ахіллеса; Зевсові сини-близнюки Кастор і Полідевк; батько хитромудрого Одіссея Лаерт; ще зовсім юний тоді Нелеїв син Нестор та багато інших відомих героїв.

Серед мисливців була навіть дівчина — Аталанта, окраса зелених гір Аркадії. Вона зросла там у лісі, бо, коли тільки народилася, її батько, що сподівався на сина, звелів слугам віднести небажану дочку в гори і кинути там напризволяще саму.