Долина Єдиної Дороги
- Автор: Микітчак Тарас Ігорович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1535-00-7
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Долина Єдиної Дороги». Краткое содержание книги:
Перша книга нового світу, в якому кожен читач знайде своє місце.
Права зробила паузу, чекаючи запитань. І запитання не забарилися.
— Хто такі першоістоти? — Мишик Хмиз покосився на онду.
— І хто заселяв ці землі до есенеїв і кіатів? — запитав собі Водомут.
— Першоістоти й населяли. Серед першоістот теж були різні племена й народи, переважно нечисленні, але кожен із них володів надзвичайними магічними здібностями. Ви вже бачили Розписа?
Чисторос кивнув головою.
— До першоістот належали як людиноподібні племена, так і дивовижні ящери — розписи, гірські, лісові, рівнинні й пустельні змії, берегові дракони. Ящери мали свої території, свої землі, свої закони. Усі ці велети були розумними й мали свої вміння, проте їхній розум відрізнявся від нашого, людського, і мало хто міг би порозумітися з ними. Вони спілкувалися з людьми за допомогою видінь і знаків, які могли бачити лише обрані. Рідко хто чув їхню мову.
Крім ящерів, у цих краях жили й інші розумні створіння. Ліси заселяли ті, кого ви знаєте як лісових демонів, — істоти в три доріжанські зрости, які, хоч і схожі на людей, але вк䖶иті замість шкіри гладкою корою, які вміють відрощувати втрачені руки чи ноги, які можуть стояти на одному місці місяцями й живитися сонцем і водою.
У горах тоді жило два народи. Про гонмів майже нічого не відомо. Вони були дуже скритні й зникли невідомо куди і чому. Після них залишилося прекрасне мертве місто Пайтіті в одній із гірських ущелин. Інший народ — вари — існує й донині, щоправда, їх залишилося лише півтори сотні з жінками й дітьми. Це моя варта. Кожна Права знайшла у цьому світі істот, які слугують і допомагають їй. От я живу з варами.
Десь далеко-далеко в південних пустелях мешкали першоістоти сонмери. Про них я теж майже нічого не знаю.
— А хіба Права може чогось не знати? — здивувався Мишик.
— Є межі мого пізнання. Я бачу й відаю тим, що твориться в горах, лісах, рівнинах, на берегах. А пустелі надто далекі для мого погляду. Як і моря.
— А хто заселяв рівнини й нашу долину? — спитався Зоряний Травосік, якому вже не терпілося почути в цій історії щось про доріжан.
— Долини навколо східних і західних гір, а також прилісові райони великих рівнин заселяли карпентери, а самі рівнини — синкани. Карпентери були схожі на чорних, кудлатих… Одне слово, схожі на варів, але менші зростом і стрункіші. А синкани — це вправні наїзники на степових конях, довгоногі, довгошиї, з довгими овальними головами й світлим, часто білим волоссям. Проте, повторюю, всі ці народи були нечисленними й не ворогували з людьми за місце, бо цей край уміщав і годував усіх.
— Що сталося з ними? Адже Ви говорите про них, як про минуле, — Чисторосові ставало дедалі цікавіше, адже за лічені хвилини перед ним відкривалося те, що власними силами доріжани дізнавалися б не один рік, а може, й не один десяток років.
— Далі з’явилася річ, яку хотіли мати всі, але ніхто не збирався ділитися нею. Чи то гонми, чи то вари знайшли у горах дімант. Хоча він був врослий у скелю, проте жодної огранки чи шліфовки не потребував. Його назвали Яйце Світу. Ящери й першоістоти швидко збагнули силу цього каменя, який дозволяв створювати найсильнішу магію. А всі тогочасні народи воювали перш за все з допомогою магічних сил, які намагалися підсилити будь-якою ціною. Через цей діамант розміром із яйце птахоящера почалася війна. Спочатку в битві зійшлися карпентери й синкани, й усе це відбувалося в підгірних долинах, де жили вари. Тоді ці білошкірі велети стали на сторону синканів, а лісові демони пішли за карпентерами. Спрагу влади, яку повинен був дати діамант, підживлювали ящери. Змії стали союзниками Півночі, Розписи приєдналися до армії Півдня. Війна тривала десятки років. Згодом карпентери залучили до союзу кіатів, які досі не втручались у цю лиховісну різню. Війна зачепила й поселення есенеїв, які до того часу, крім звичайних містечок і сіл, створили два міста-фортеці, де жили переважно науковці й білі маги. Одне з цих міст — дім Книг на острові Скел посеред Внутрішнього моря великих рівнин. Інше було збудоване на крайньому північному мисі нашої землі й називалося домом Еспріна на честь одного з наймудріших людей цього народу, який оволодів дуже глибокими знаннями і в дечому перевершив магію першоістот. Через кілька років есенеї вже воювали на стороні синканів, і земля перетворилася на суцільне поле битви, — Права потупила погляд, ніби згадуючи ті часи чи уявляючи собі, як мудрі й сильні істоти, осліплені жагою влади, піднімають зброю один на одного, забувши про все інше.
— Чим закінчилась ця війна, хто взяв Яйце? — тихенько спитав Чисторос.
— І одна, і друга сторони намагалися використати природні стихії. Одні палили інших блискавками, заливали потопами, повертали ріки у степ, а гори розсипали по рівнинах, розкривали землю й прикликали вогненні сили, піднімали морські хвилі й ті змітали все навколо, заходячи далеко на суходіл. Землетруси ховали цілі міста під землею, лава палила поселення разом з їхніми мешканцями. Тоді на світ з’явилися ми — Прави. Небесний Отець створив вісім Прав, прекрасних дів, найпрекрасніших зі своїх ангелів, і дав їм владу над стихіями, над природними силами. Кожна Права може жити дуже довго, якщо не вічно, бо вічність — поняття дуже відносне у світі скороминучих речей. Ми розселилися по землі й почали налагоджувати розладнану систему природи. Чаклуни й маги брали щось з одного місця й нарощували його в іншому. Якщо вони влаштовували пожежі й посухи, то в інших краях через це починалися морози, якщо десь починався потоп, то в іншому місці земля розтріскувалася від спеки, бо там припинялися дощі й не було навіть вранішньої роси. Прави зрівноважували все це, повертали стихії на свої місця, борючись при цьому із самими чаклунами, які постійно намагалися нас здолати. Я, як Права Блакитного Снігу, виправляла покручі погоди, повертала хмари в небо, поїла дощами спраглі землі, охолоджувала снігом і кригою розплавлені гірські вершини. Крім мене, на Заході діяла Права Чорної Скелі, на Півночі — Права Морської Піни і Права Небесного Сяйва, на Півдні — Прави Червоного Піску і Чистого Вогню, на Заході — Прави Зеленого Листу й Тихої Ходи. Можливо, десь є й десята, яку ми називаємо Правою Зоряного Часу, але в цьому ніхто не впевнений. Її ніхто не бачив, і вона не була разом з нами. Швидше за все, це наша легенда, яку ми самі собі придумали, бо й наші знання і можливості мають свої межі, на відміну від нашої фантазії.
— Якщо Прави безсмертні, то як Морфід міг хотіти вбити Вас? Він не знав про Ваше безсмертя? — поки всі слухали, зовсім забувши про їжу, Вермига Риболап непомітно навіть для себе доїдав третій шматок смаженини.
— Я не казала, що Прави безсмертні. Ми можемо загинути так само, як і прості смертні. Але не від старості, бо всі свої дві тисячі років я така, якою ви бачите мене зараз. Нас можна вбити певною зброєю, заклятою магією першоістот. А це зовсім не дивина у нашому світі. Тільки вари, онда й майстерність у бою бережуть моє життя. Кожна Права володіє певним видом магії. І хоча ми не можемо використовувати її заради власної користі, все-таки це допомагає у житті, — Чисторос подумав, що господиня розповідає про свої вразливі місця не тільки тому, що це не є секретом для її ворогів, а й тому, що вважає їх, доріжан, якщо не друзями, то, принаймні, союзниками. Це називалося довірою. Вона читала їхні душі своїм всепроникним поглядом і бачила, що зла ніхто із них не носить у серці.
— Війна закінчилась без переможця, — продовжувала Права. — Обидві сторони знищили одна одну. Малі народи першоістот зовсім здрібніли, зненавиділи всіх інших і боролися проти всіх. Уцілілі ящери усамітнились в тих місцях, де їх ніхто не міг знайти. Більшість кіатів загинуло в битвах, а частина відійшла вглиб південних пустель. Есенеї вижили лише в домах Книг та Еспріна. Інші їхні поселення були зруйновані, а мешканці знищені… — господиня зробила паузу й кивнула на страви, які ще парували на столі. — Може, ми будемо їсти і розмовляти? Бо я не збираюся кожних п’ять хвилин підігрівати все це.