Плутонія
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1955
- Язык: украинский
- Год: Радянська школа
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Плутонія». Краткое содержание книги:
Вражені цією красивою картиною, мандрівники поклали весла. Човен повільно плив за водою, а гребці милувалися незвичайним видовищем. Папочкін добув сачок і після довгих спроб спіймав одну бабку. Але коли він виймав бабку з сачка, вона боляче вкусила за палець зоолога своїми щелепами, і вчений, розгубившись, випустив її з рук.
Суцільний зелений бар’єр, обступивши береги, не давав змоги причалити, і мандрівники, стомлені довгим плаванням, марно шукали очима хоча б невелику чисту галявину для ночівлі.
Тимчасом голод давав уже себе взнаки, а зелені стіни хвощів ставали чимраз густіші.
— Ех, треба було зупинитися в кінці степу! — сказав Громеко.
— Вдруге будемо розумніші, — засміявся Макшеєв.
Кілометр минав за кілометром, а зелені стіни не переривались. Нарешті за поворотом ріки, на рівному березі її побачили низьку зелену смужку. У воду виступала довга вузька коса, яка потім переходила в обмілину і поросла тільки хвощами. Не маючи кращого, вирішили зупинитися тут і розчистити собі майданчик. Човни завели в маленьку затоку між косою і берегом, витягли мисливські ножі і почали воювати з хвощами. Але це була нелегка справа: товсті стебла, тверді від великого вмісту кремнезему, погано піддавалися ударам ножа, а зрізані залишали колючі пеньки, на яких не можна було ні сидіти, ні лежати.
— Спробуємо вирвати їх з корінням, — запропонував ботанік. — Вони не повинні міцно сидіти в м’якому річковому намулі.
Порада була добра: хвощі легко виривались із ґрунту, і через півгодини мандрівники розчистили м’який майданчик для намету і вогнища. Але вогнища не було з чого розкладати: зелені хвощі не горіли. Не можна було не тільки приготувати вечері, а навіть скип’ятити собі чай. Крім того, з хвощів знялися цілі рої стривожених комарів, завбільшки в двадцять міліметрів, відбитися від яких можна було тільки димом вогнища.
— Стривайте, — сказав Громеко, — Зовсім поблизу, підпливаючи сюди, я помітив стовбур сухого дерева, що стирчав над гущиною. Треба його добути!
Озброївшись сокирами та вірьовкою, Громеко і Макшеєв відв’язали один з човнів від плоту і попливли проти течії. За сотню-дві кроків від стоянки побачили товсте засохле дерево з кількома гілками, що стовбичило в зеленій хащі: але дерево це було на такій висоті над водою, що його не можна було дістати ні рукою, ні сокирою.
— Спробуємо закинути вірьовку за гілляку, можливо вона відламається, — запропонував Макшеєв.
Громеко стримував човен на місці, ухопившись за хвощі, а Макшеєв перекинув вірьовку через товсту гілляку і почав її тягти; гілляка не відламувалась, але все дерево почало тріщати.
— Пустіть човен, допоможіть тягти! — гукнув він товаришеві.
Тепер обидва ухопились за вірьовку, стоячи в хиткому човні, і сіпнули щосили. Дерево повалилось, ударивши з розмаху по носу човна, який під вагою почав занурюватись у воду. Громеко ледве встиг схопитися за хвощі і підтягти до них корму, як ніс човна зник під водою.
— Скандал! Що ми тепер робитимемо? — вигукнув Макшеєв.
Обидва сиділи на кормі, ногами у воді, однією рукою трималися за хвощі, а другою за вірьовку, яка не давала злощасному дереву попливти за водою.
— Вилізти на берег не можна, вичерпати воду нема чим, залишається кликати кого-небудь на допомогу, — сказав Громеко.
Обидва почали аукати й гукати. Спочатку ніхто не озивався, але потім почувся голос Каштанова, який запитував, у чому справа.
— Пливіть до нас хто-небудь на допомогу, захопіть відро, наш човен затонув!
— Зараз приїду, — почулось у відповідь.
В цей час із води біля затонулого носа човна з’явилася величезна голова зелено-бурого кольору з короткою й широкою мордою та маленькими очима під плоским черепом. Тварина деякий час дивилася на остовпілих від несподіванки людей, а потім, роззявивши пащу і оголивши кілька рядів гострих зубів, почала лізти на ніс човна, який під її вагою почав занурюватися глибше. З’явилася коротка і товста шия, далі частина голого тулуба; широкі передні лапи кігтями чіплялися за борт човна.
Ідучи по дрова так близько від стоянки, мисливці не взяли з собою рушниць і тепер стояли беззбройні віч-на-віч з якоюсь рептилією невідомої породи, безумовно м’ясоїдною і дужою їхні сокири залишилися на носі і тепер були у воді, вже під лапами ворога.
— Швидше прив’язуйте свій ніж до держака весла! — вигукнув Макшеєв, — а я спробую затримати страховище другим веслом.