Бранці мороку
- Автор: Шевченко Наталка, Шевченко Олександр
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-3936-1
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Бранці мороку». Краткое содержание книги:
Те, як потрапили до неї ці карти, було досить втаємниченою історією, та одного разу, під коньячок, мені вдалося витягти з Лери деякі нюанси. Ще як була підлітком, вона зустрілася на вулиці зі старою циганкою, котра, за звичкою, намагалася видурити в Лери трохи грошенят. Продуктивність цього заняття дорівнювала абсолютному нулю, про що стару й було проінформовано у досить різкій формі. Потім вони уклали парі: хто кого передивиться, а коли збентежена циганка відвела очі — ніхто не міг довго витримати оманливо ніжний погляд Валерії, — то виявила, що в руках шмаркачки примостилися її золоті сережки. Вражена до глибини душі, стара викупила своє добро за колоду карт, не схожих на жодні інші, напророчила Лері велике майбутнє і попередила, що ворожити на цій колоді можна лише тричі за все життя, у миті найбільшої біди. «Тоді ти сама побачиш, що означають ці карти, — заявила циганка. — Ти їх прочитаєш, як книгу». І я достеменно знала, що гадала на них Лера лише раз, коли тяжко захворів її старший син, і лікарі сказали, що дитина помре. А карти — що одужає. На щастя, помилились лікарі.
Розклад циганських карт Лера вивчала довго, а я, зважаючи на те, що усі ті малюнки були для мене китайською грамотою, вивчала вираз обличчя подруги, і те, що я побачила, мені дуже не подобалося. Усе це взаємовивчення тривало хвилин двадцять, не менше, а коли Валерія нарешті глянула на мене, її лице було біліше від молока.
— Поїхали, — сказала вона. — До Тані. А коли все це закінчиться... тобто якщо закінчиться, нагадай мені вимити рота з милом, щоби я надалі думала, перш ніж когось засуджувати, і вибачитися перед Михасем.
Що ж, порівняно з козлом, Михась — це вже був неабиякий прогрес. Просто-таки поступ. Однак оптимізму це мені не додало.
— А що, це може й не закінчитися?
— Ні, ну все закінчується... рано чи пізно... так чи інакше...
О Господи!!!
— Що ти побачила, Леро?
— Краще тобі цього не знати. Повір.
Шкірою у мене пробіг колючий морозець.
— А Тетяна — це та людина, про яку ти згадувала?
— Еге ж, вона. Дуже сильний екстрасенс, дуже. Але характер ще паршивіший, ніж у мене, як не важко у це повірити. Не сподобаєшся їй — і вона просто не відкриє тобі двері. Але півсправи зроблено — я їй вже сподобалася. Давно і сильно — ну, ти знаєш, як це зі мною буває... Тому допивай свою горілку — і вперед. Час підганяє.
Я рвучко звелася і захиталася, відчувши, що сп’яніла куди сильніше, аніж здавалося. І безсило квакнула навздогін Валерії:
— Сподіваюся, ми візьмемо таксі?
— Ага, зараз. Ще не було мені куди гроші викинути, маючи власне авто.
— Але ж ми п’яні!
— За себе говори. Я лише трохи випила. Ну? — Лера стояла у кухонних дверях, як портрет у рамі — гарна, розкута і зла. І дуже стривожена. — Ти зі мною чи ні?
Екстрасенс Таня мешкала на околиці Києва, в лісистому районі, вельми тихому і привітному. По війні полонені німці набудували тут безліч двох- і триповерхових цегляних будиночків, що в народі називалися «сталінками» — з високими стелями та товстими стінами, затишних і стильних. У Тетяни, як пояснила мені подруга, недбало витискаючи зі свого джипа-всюдихода сто двадцять кеме на столичному шосе, була трикімнатна квартира, куплена за гонорар, отриманий за вигнання привидів із дому якоїсь дами-депутата. Разом з привидами пішов і чоловік гранд-дами, причому, за чутками, до екстрасенса, але останнє лише збільшило суму гонорару. Щоправда, з тим чоловіком Тетяна давно розбіглася і наразі жила сама, що суттєво спрощувало справу. Мало хто із чоловіків буде в захваті спостерігати, як дружина пропадає бозна-де днями, як не тижнями, не ночує вдома, а повертається бліда і змучена, з темними колами під очима та порепаними вустами, ще й навідріз відмовляється від усіх подружніх обов’язків, окрім миття посуду, мотивуючи це тим, що постує для очищення. На той момент, коли Лера в силу прибуття до місця призначення перестала думати, що її джип — це «Конкорд», і подзвонила у двері Тетяни, я знала про екстрасенса майже все, навіть розмір одежі. Та все ж виявилася не готовою до вигляду жінки, що відчинила нам. Чорнява і похмура, вбрана в усе чорне, крихітного зросту, з жирно підведеними очима кольору газового полум’я і яскраво нафарбованими крупними вустами, вона здалася мені героїнею дешевої пародії на хороший фільм жахів, переконливою, як душ із поливалки в якості дощу. Не вітаючись, взагалі не зронивши жодного слова, вона просто посторонилася, пропускаючи нас у коридор, а потім розвернулася і пішла, не озираючись. Ми рушили за нею. Я зразу відчула, що будинок наскрізь просякнутий якимись екзотичними пахощами.