Бурелов
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles. The Twig Trilogy #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-362-9
- Переводчик: Валентин Корнієнко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бурелов». Краткое содержание книги:
— У Присмерковий ліс, — прошепотів він, боючись навіть подумати, щo він може там знайти.
Що нижче він спускався, то застоянішим виявлялося повітря. Воно дедалі теплішало і важчало, стаючи майже задушливим. Усе його тіло рясно зросилося потом. Падіння пришвидшувалося. Крила зловороже затріпотіли. Раптом Живчик із жахом усвідомив, що він уже, властиво, не ширяє. Падає, та й годі.
— Ні! — залементував він. Цього не може бути. Тільки не тепер, не після того всього, крізь що він уже пройшов. — Ні!
Голос його озивався жалісною луною, поки він летів, шугаючи все нижче й нижче, перекидаючись у золотавому сяйві, з тріском проламуючись крізь лісове склепіння, б’ючись об гілки, — аж нарешті… ГУГУП!
Він приземлився важко і незграбно, стукнувшись головою об коренище дерева. М’яке присмеркове світло згасло в очах, і Живчик провалився у кромішню пітьму.
Скільки він лежав без пам’яті, Живчикові так і не пощастило з’ясувати. У Присмерковому лісі час не має ніякого значення.
— Тримай просто, — почув він. — Уже як рукою кинути.
Живчик розплющив очі. Він лежав долі біля гінкого, сучкуватого, скривленого від старості дерева. Хлопець роззирнувся, але все перед ним немовби плавало. Протер очі — та сама картина. До оптичної омани спричинялося чи не саме повітря, густе, як патока.
Заточуючись, Живчик зіп’явся на ноги і з несподіванки трохи не йойкнув. Перед ним, гойдаючись на ременях збруї за кілька футів од землі, бовванів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар.
Живчикові очі перебігли з поточеної іржею постаті вгору — на зв’язані вузлом линви, а тоді на кістяк загиблого небесного корабля, нахромленого на шпичасту верхівку дерева. Старожитня корба стирчала з одного боку корпусу, наче грізний кулак. Лицар погойдувався у заціпенілому повітрі.
— Х… хто ви? — несміливо запитав Живчик.
Глибоко з-під лицарського заборола знов озвався голос.
— Тримай просто, Вінчіксе, — промовив він. — Уже недалеко. Ну ж бо, тримай просто.
Білі щирозубові кістки випиналися з-під тонкої, наче папір, висохлої шкіри, порожні очниці глупіли з металевого намордника, де ще можна було розібрати викарбуване золотими літерами слово «Вінчікс». Тварина відповіла неголосним жалісним іржанням.
Живчик судомно проковтнув клубок у горлі.
— Чи ви мене чуєте? — тонким тремтячим голосом запитав він лицаря.
— Тримай просто, Вінчіксе, — почулося знов.
Живчик простяг руку і діткнувся заборола. Додолу посипалися пластівці рудої іржі. Легесенько, боячись дихнути, Живчик підніс лицареві забороло.
Ту ж мить хлопець заверещав із жаху і відсахнувся. Він крутнувся на підборах і, гнаний сліпою панікою, дременув у густі золотаві нетрі Присмеркового лісу. Та хоч би як прудко він біг і хоч би як далеко заганявся, перед очима не переставав манячити образ напівзотлілого, проте аж ніяк не мертвого лицаря. Пергамінова, поорана рясними зморшками шкіра на вищиреному черепі, безживно вирячені вирла і, що найгірше, тонкі, безкровні, а все ж і досі ворушкі лицареві губи!
— Уже недалеко, ну ж бо, тримай просто!
Живчик без упину чимчикував сам-один у нескінченній пущі: він шукав жмута бурефраксу, живучи надією і молячись, аби й побратими-корабляни чинили так само.
Його очі ніяк не могли звикнути до сутінків Присмеркового лісу. Ледве встигнувши заряхтіти розкішною золотавою жовтю, вони починали мерехтіти черню та біллю. Глибока тінь і сліпучі лелітки. Вугілля і крейда. Світло і темрява, гра світлотіней, від чого обриси довкілля ставали поспіль викривлені.
Вікодавні дерева з їхніми ґудзуватими стовбурами та покарлюченим гіллям, здавалося, корчились у плинному повітрі, прибираючи форм гоблінів, велетнів-людожерів чи жахливих обрів.
— Це дерева, тільки й того — нагадував собі Живчик. — Звичайні дерева, та й годі.
Слова бриніли мелодійно і чомусь проливалися бальзамом на душу, коли він їх повторював.
— Звичайні деревашачі-черевашачі дерева. Та й годі, звичайні…
— Живчику! — скрикнув він і замотав головою.
Він мусить зібратися і не втрачати самовладання!
Живчик тепер ступав по м’якому килимові падолисту, дивлячись собі під ноги. Земля була обсіяна крихітними блискучими кристаликами, схожими на соляну присипку чи на небесні рої зірок.