Шляхи свободи. Відстрочення

Франс штовхнула двері, за нею ввійшла Рюбі. «Багаж іще не занесли?» — якомога гучніше запитала Рюбі.

Мод знаком закликала її замовкнути, показавши на хвору. Франс підвела свої великі світлі очі без вій і глянула на верхню полицю; її обличчя залишалося владним і безпристрасним, як завжди, та Мод зрозуміла, що партія програна.

— Тут непогано, — гаряче сказала Мод, — каюта майже посередині: менше даватиметься взнаки хитавиця.

Рюбі всього лиш стенула плечима. Франс байдуже запитала:

— Як розташуємося?

— Як завгодно. Хочете, я ляжу на верхній полиці? — з готовністю поспиталася Мод.

Франс не могла заснути, якщо відчувала, що під нею сплять ще двоє.

— Побачимо, — відказала вона, — побачимо…

В капітана були холодні світлі очі й червоне обличчя. Відчинилися двері, й з'явилася пані в чорному вбранні. Вона пробурмотіла декілька слів і опустилася на свою полицю поміж валізою і лозовим кошиком. На вигляд їй було років із п'ятдесят, вона була дуже убого вбрана, в неї була землиста зморшкувата шкіра і очі, що немовби аж вилазили з лоба. Мод глянула на неї й подумала: «Кінець». Вона дістала з сумочки помаду й почала підфарбовувати вуста. Та Франс так велично і самовдоволено зиркнула на неї краєм ока, що Мод роздратовано кинула помаду назад у сумочку. Настала довга мовчанка, яка вже була знайома Мод: ця мовчанка вже панувала в точнісінько такій же каюті, коли «Сен-Жорж» віз їх до Танжеру, й ще раніше, за рік до того, на пароплаві «Теофіл Готьє», коли вони їхали виступати в «Політейоні» Корінфу. Зненацька тишу порушило чудернацьке шмаркання: пані в чорному дістала свого носовичка і складеним притулила його до обличчя — вона плакала, тихо, але безупинно, як людина, котра ні в чому собі не відмовляє, бо попереду на неї чекає лихо, яке триватиме дуже довго. Далі вона відкрила кошика й дістала з нього скибку хліба з маслом, кусень печеної баранини і замотаний у рушника термос. Плачучи, вона заходилася їсти, потім відкоркувала термоса й налляла у скляночку гарячої кави; рот її був повний, по щоках котилися великі блискучі сльози. Мод побачила каюту по-новому: це була зала очікування, всього лиш зала очікування маленького сумного провінційного вокзалу. Аби лиш не було гірше. Вона шморгнула носом і відкинула голову назад, щоб не розмазався туш на віях. Франс дивилася на неї збоку холодним поглядом.