Нестяма

Це як

— Як ви це робите?

Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.

«Може мати?» — сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.

— Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?

Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.

Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.

— Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.

«Та не муч, кажи вже», — мало не сказала я.

— Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.

— Хто? — нарешті спромоглася я.

— Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.

Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло — це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.

— Ну, охоронець Ваш, — я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. — Ну, вахтьор Вашого технікума.

— Коледжа, — судомисто виправила я.

Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.

— Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, — благала про щось жінка, — що він тільки про вас і говорить.

— Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, — пригадала я, правда, кількох переростків.

— Він під вашими дверима на службі, — пояснила вона, — ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушин-ський.