Східний синдром

Закутавшись у спальник, Таня лежала й через маленьку шибку вгорі дивилась, як надворі валить сніг — лапатий, схожий на розкидані щедрим ласуном Богом шматки цук­рової вати. Цієї миті вона гостро почувалася нещасною і нікому не потрібною. Вона без упину пила чай, заспокоювалась таблетками, хлюпала носом і жаліла себе. Кудись зникли її твердість та впевненість, за якими вона ховалася від людей, розм’якшувалася броня, і панцир, котрим вона захищалася від сторонніх, став нестерпно важким, непід’ємним. Їй, як перед смертю, хотілося любові. Хотілося, аби хтось, упевнений у собі та в ній, заспокоював, гладив по голові та обіймав, переконуючи, що все буде добре. Хоті­лося хоч на мить зняти з себе відповідальність — за себе й тих хлопців, відчути себе дівчинкою, за яку хтось сильний вирішить проблеми.

Минуле приходило переважно в снах. Без фенобарбіталу Таня вже заснути не могла, а нарешті відключившись, провалювалася в кошмари. Бачила кров, вибухи, чиїсь відірвані руки, які вона тримала своїми. Але найстрашнішим був сон, у якому вона падала в яму без дна. Падала і знала, що туди її штовхнув Сергій. Це відчуття останнього польоту, страх, липкий, наче дешевий лак для волосся, невагомість у грудях не відпускали й після пробудження. Хоча насправді смерті Таня не боялася — звиклася з її невідворотністю, та й триматися за життя особливих причин у неї не було. Але уві сні смерть лякала. Її так само лякало все, пов’язане з колишнім чоловіком.

Маленькі білі таблетки знімали напругу й дарували тимчасовий спокій. З ними вже не так били по серцю і нервах усі ці обстріли, фонтани артеріальної крові, пробиті легені й відірвані кінцівки. Затуманювались спогади. Притуплялась гострота несправджених сподівань. Безпорадність перед вільним життям, яке виявилось не таким, як мріялося з подружньої неволі, травмувала сильно, але непомітно для чужого ока, не залишаючи видимих шрамів та синців.

«Життя — це зебра, і чорна його смуга має перейти в білу ще до того, як почнеться цілковита жопа», — умовляла себе Таня. Востаннє шморгнувши носом, вона вирішила взяти себе в руки й вилізла зі спальника. За мічурінським принципом вирішила не чекати милості від «Турка», а взяти її самій. Вона дочекається слушної нагоди — хоча хіба тут може бути така? — і зізнається йому перша. Як гріхи минулих життів, що визначають життя теперішнє, кармічне прізвище Ларіна знову накладало відбиток на її думки та вчинки. Або пан, або пропав. Усе ж краще, ніж борсатися в невизначеності, яка затягує, засмоктує, наче трясовина, перекриваючи доступ кисню. Її трохи непокоїло, що майже напевно доведеться зіткнутися з «Адвокатом» і вдавати, що все по-старому й він нічого не говорив, але Таня вирішила сприймати це як неминуче.

Нагода поговорити з Максом наодинці трапилася наприкінці грудня. Вони випадково зустрілися на «Новій пош­ті» — кожен мав забрати купу своїх коробок. Максим запропонував підкинути Таню, але машина за ними повинна була прийти лише через годину, тому вирішили згаяти час у місцевій забігайлівці.