Невидимі. Таємниця Туманної Бухти [uk]

— Що-небудь видно? — довідався Дуглас.

— Поки нічого, — відповів Пітер, не відриваючи очей від апарату.

Вони залишили вже далеко позаду будинок Дамона Найта, а кінця тісній галереї все не було видно.

— От цікаво, скільки нам іще йти до потрібного місця? Якби замість усіх цих причандалів він нам дав по велосипеду, можливо, ми виглядали не так переконливо, та зате дісталися б набагато раніше!

— А якщо б ти тоді на цвинтарі втримався від розповіді про свій сон щодо Malartium, ми, можливо, не опинилися б у такому становищі!

— Та щоб йому, ну звідки ж я міг знати, що Дамон Найт мене чує? У цього чолов’яги слух, як в орла!

— Зазвичай кажуть «око, як в орла». Не чув, щоб в орлів… Стривай! — Пітер підстрибнув. На екранчику дві червоні ламані лінії стін тунелю несподівано розійшлися. Хлопчисько натиснув на кнопку масштабування, і зображення збільшилося так, що позначилися контури великого грота. — Яблучко, Дугласе! Я б сказав, що це тут!

— Ти побачив? Достатньо було тільки підвищити голос…

Двоє друзів уже йшли знайомими місцями. Шум підземної річки досяг їхніх вух.

— Дивися, ми прийшли — он вхід до нашої секретної бази, — показав Дуглас.

— Або, за іншою термінологією, місце виходу Ангуса Скрімма з ув’язнення, — уточнив Пітер.

— Проте коли це так, то що сталося з чаклуном?

— На жаль, на даний момент ми не маємо можливості зайнятися цим питанням, — відповів Пітер, після чого заплющив очі, щоб краще зосередитися. — Крис, ти мене чуєш? Ми прийшли до грота. Що тепер?

Якийсь час хлопці чекали, потім пролунала чітка відповідь Кристаль.

— Я весь час вас чую, Піте. Дамон звелів проникнути в отвір, через який витікає підземна річка. Будьте уважні, моя вам порада!

Дуглас зазирнув до розколини й судомно ковтнув.

— Якби ми були вразливішими, я б сказав, що, судячи із шуму, цей потік понесе нас прямо до пекла!

— А ти дивися не впади в нього, — застеріг Пітер, починаючи спускатись.

— Тобі легко говорити, а якщо я все-таки впаду?

— Тоді пливи й тримайся якнайдалі від гострих виступів скелі.

— Знаєш, я тобі ще не сказав…

— Про те, що страждаєш клаустрофобією?

— Ну так, мені здається, що я страждаю також і клаустрофобією, але зараз маю на увазі інше…

Пітер повернувся й ліхтар на касці осяяв бліде обличчя товариша.

— Тільки не здумай сказати…

— О, ні! — вигукнула Кристаль у їхній свідомості.

— На жаль, друзі. Ваш товстенький Дуг не вміє плавати.

Пітер подивився на підземний тунель, яким потік спрямовувався до океану. Там не було жодного відрізка, де можна було б пройти спокійно: їм доведеться триматися за скелю впродовж усього переходу. Як туди, так і, якщо вийде, назад.

— Ну добре, Дугу, — сказав Пітер нарешті. — Перша порада все одно залишається: не впади до потоку!

— Знаєш що? Я ось думаю, що в картоплини більше розуму, ніж у тебе!

— Ну не знаю, чи втішить тебе те, що я плаваю досить непогано. Моя тітка працює інструктором і навчила мене навіть рятувати тих, хто потопає. Зокрема, робити штучне дихання.