Ось ваш вінець, леді

Дружина мала рацію. Я зліз зі столу та відійшов убік. Кертіс повільно зіп'явся на ноги. Його обличчя судомно посмикувалось.

— Зачекай тут, — сказала Марді. — Я принесу тобі чек.

Я розвернувся до Кертіса спиною, бо не мав сили на нього дивитися. Проходячи повз, Марді торкнулася моєї долоні й мовила:

— Усе буде добре, Ніку... якщо ти зможеш і далі мене кохати.

Я повернувся до неї, та дружина вже вибігла з кімнати і зникла у своїй спальні, де тримала чекову книжку.

— Хай йому грець! Якщо ти спробуєш утнути ще щось... — почав було Кертіс, аж тут з кімнати Марді долинув звук револьверного пострілу. Цей розкотистий гуркіт змусив нас обох кинутися вперед. А тоді ми зупинилися й поглянули один на одного.

Кертіс вишкірив зуби й сказав:

— Отже, вона знову пошила мене в дурні...

Якусь мить він постояв, вагаючись, а тоді увійшов до спальні. Я бачив, як його раптом пройняло дрожем і як він розвернувся та вийшов у передпокій. На мене він не дивився, просто постояв у задумі, а тоді ступнув через передні двері та подався геть. Виразно чулось, як його кроки віддаляються довгою стежиною, посипаною жорствою. Та дивитися йому вслід я не став.

Коли Кертіс пішов, я вийшов у садок. Тоді спустився до моря та став на березі, дивлячись на блакитні хвилі. Зараз я не хотів дивитися на Марді. Я хотів запам'ятати свою дружину такою, якою її знав. Я хотів бачити її такою, якою вона була завжди. Я не міг оплакати її, бо в мене усередині все висохло на порох. Аж раптом над моєю головою пролетів великий мартин[67] і закружляв неподалік у небі.

А тоді, немовби наляканий моєю непорушністю, швидко полинув понад морем удалечінь, неначе душа, що відлітає у вирій.