Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур'яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
— Ох, яка краса! — в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
— Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?
— Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, — все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує — цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
— Тут немає будинків.
— Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків — щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… — з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: — …вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова — то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
— Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя — без покрівлі над головою, без товариства, без…
— А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду — а це сказав ваш друг містер Стамп, — то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
— Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
— Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.
— На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
— Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?
— Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, — засміявся мустангер. — Хатина — ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
— Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
— Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
— Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
— Зовсім проста.
— І стоїть на відлюдді?
— На десять миль навколо — жодного житла.
— Серед дерев? Мальовнича?
— Ну, це як на чиє око.
— Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
— Миля туди, миля назад, отож дві.
— Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
— Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
— Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде, — провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. — Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?
— Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї — намисто, на зап'ястках і кісточках ніг — браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках — мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.
— Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?
— Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат — дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.