Інший вид

— Що ти говориш? — Рита стиснула свій амулет, аж поранила собі долоню. — Всі легенди, що ми тут чули, вказують на Золтана. І якщо тут справді є не-мертвий, а простіше — упир, то це якраз Золтан і є.

— Ні, — Аліна задумливо накручує на палець волосся. — Якщо вірити цьому папірусу — а з огляду на останні події не вірити в нас немає підстав, — то Відступник походить з Єгипту часів Давнього чи Середнього царства. Отже, це не може бути Золтан, аж ніяк, бо його рік народження — 1308.

— Сім століть тому.

Це сказав Мар’ян, і раптом стало зовсім тихо. Кожен мовчки думає про почуте.

— Дурня якась, — Віка підводиться і йде до вікна. — Навіть якщо припустити, що цей Золтан ще якимось чином живий, то як він може жити, якщо не став не-мертвим? Не сходиться…

— Хенхенет зберегла його, — Наталка благально дивиться на друзів. — Я знаю, це вона зберегла його, а ми повинні його знайти, доки його не знайшов той, інший.

— О, Господи… — Рита теж підводиться й наливає собі соку. — Хтось іще буде пити? Як собі знаєте… Наталко, ну що тобі до того Золтана? Звідки ти знаєш про нього? Все це здається таким реальним, але ми, схоже, все-таки божеволіємо. І звідки тобі відомо про Хенхенет?

— Вона приходила до мене, — Наталка розпачливо дивиться на колег. — В мене іншої, зручнішої правди для вас немає. Вона приходила до мене і розмовляла зі мною, і показала мені Золтана. Він — Восьмий, і ми повинні знайти його.

— Та тільки де ми його знайдемо? — Віка завжди дивиться на речі практично. — І де ми знайдемо піраміду?

— Це якраз найпростіше, — Аліна вже трохи оговталась. — Піраміда — оцей будинок, його побудовано за принципом піраміди. Ми сьогодні стояли отам, на вході в долину, і зверху ця будівля на вигляд — піраміда.

— Можу посвідчити, так і є, — Мар’ян обіймає дівчину. — До речі, шановне товариство, за всіма клопотами я забув повідомити, що сьогодні освідчився Аліні і вона погодилась вийти за мене. Так що пізніше ми це обов’язково відсвяткуємо. Та це потім, а зараз рухаймося далі. Оресте, а ти що думаєш? Чи й досі сумніваєшся?

— Ще сьогодні вранці я послав би вас до дідька з такими розмовами, та після всього, що трапилось… Ні, все це реальність, на мій превеликий жаль. Ну, а Ті, що з Ним, — це, я гадаю, люди, що стали упирями через спрагу Відступника. Думаю, двадцять років тому котрась із цікавих жіночок, що тут відпочивали чи працювали, якимось чином надибала руїни замку Золтана і зробила щось — ненавмисно, звісно, — що звільнило Його. І Він почав надолужувати згаяне. А звіт про те, що тут сталося тоді, у 1985 році, надійно осів на дні найгрубішого сейфа КДБ. Шкода, що ми того звіту не побачимо. Він міг би нам допомогти.

— Оресте, невже й ти віриш у цю маячню? Невже ми всі віримо? — Віка дивиться на всіх застиглими очима. Їй страшно.