Батурин
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Батурин». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повість «Батурин» оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажати гетьмана та його столицю!
— Шановна громадо! — гукнув з усієї сили Герцик, входячи з Мотрею у салю.
Поява нинішнього героя і любленої цілим городом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком гляділи в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.
— Шановна громадо! — говорив Герцик. — Дозвольте мені слово!
— Говори, полтавський полковнику, говори!
— Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов.
— Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми город здавали.
— Помремо, а президії не здамо!
— А може, в листі щось другого є?
— Ми не цікаві.
— А все ж таки лист прочитати треба.
— Не треба! Не треба! — залунало кругом. — Не читати нам того диявольського листа!
Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги.
— В листі тім, — почав, — князь Меншиков два дні проволоки вам дає.
— Два дні проволоки?
— Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя.
— Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік.
— Антихрист... — озвалося в товпі.
— Товариші, — почав знову Чечель. — Меншиков дає нам два дні проволоки, це не маловажна річ.
Товпа втишилася. Кождий рад був такому дарункові.
— А не брешеш ти, пане Зажарський? — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.
— Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю.
— Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш, — глумливо відповіли йому.
— А листу все-таки читати не треба! — гукнув хтось і за ним підхопили другі.
— Не треба! не треба!
— Шкода часу!
— Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі.
— Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом.
— На гак!
— У Сейм!
— Стрімголов з муру його!
Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила городові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала ранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому, ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.
— Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов, — казала, — хай його Чечель читає. Якщо схоче переказати вам зміст, хай перекаже, як ні, і без того поживем.
— Авжеж, авжеж!..
— Що б не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурина не здамо!
— Так нам, Боже, допоможи во Тройці Своїй Святій!
— Батурин по трупах наших візьмуть! — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.
— А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде.
— Слова нашого не зрушимо!
— Та ще току не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті.
— Не хочемо бути рабами!
— І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання.
В салі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел-хоронитель, виведе його з огненної печі.
— Хай іде! — махнув рукою сотник.
— Хай іде! — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку.
— Спасибі, що послухали мене, — сказала, звертаючися до народу.
— Батурин не осоромить себе. Мовчки вивела перестрашеного посла з салі й повела до своїх покоїв, щоб перше обмити його й осмотрити рани. Саля знов загула.
— Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо. — Та чи оборонимо? — вихопився хтось з гурту.
— Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто другої гадки, хай з городу виходить!