Чотири танкісти і пес – 1
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #1
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 1». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Горить.
Янек не знав, звідки линуть до нього ці голоси – зблизька чи здалека; не зрозумів, хто говорить: чи той, хто говорив, чи, може, бомбардувальник.
– Настройся на бригаду, – зіведів йому Семен.
Хлопець знехотя перейшов на потрібну хвилю; бригада мовчала, тільки чути було якесь шарудіння і тихе попискування. Шарик загарчав, покрутився, а тоді поклав голову Янекові на коліна й, висунувши схожий на кусок свіжої шинки язик, швидко дихав. Важко було дивитися на нього – від того ще більше мучила спрага. Семен наказав берегти воду, але ж пес того не знав, і пояснити йому було нелегко.
– …П'ять, «Береза-п'ять», «Береза-п'ять». Я – «Ока», я – «Ока»… – Голос Ліди, яка чергувала на радіостанції бригади, був приглушений відстанню. Вона ще раз повторила: – Я – «Ока», прийом, прийом… – І знову настала тиша.
З того часу, як Ліда повернула йому рукавиці, Янек кілька разів бачив її здалеку, завжди в товаристві штабних офіцерів або хорунжого Зенека, отож і не розмовляв з нею. Тепер у нього не було вже в танку тих рукавиць, які носила Ліда, – він оддав їх разом з іншими непотрібними речами на склад. «Береза-п'ять» – то не їхні позивні, але Янек сприйняв їх як попередження. Рукою протер очі, змахнув з лоба краплини поту і зручніше вмостився на сидінні.
Кілька хвилин знову було тихо, потім у навушниках затріщало, почувся писк. Озвався чоловічий голос, але слів не можна було розібрати. Хтось когось кликав. Янек трошки повернув ручку і розібрав: /
– Я – «Береза-один», увага…
– Чую, «Береза-три»… «Береза-два» чує.
– Я – «Береза-один», зліва вперед… Лівий швидше… Перед тобою…
– Бачу… Готовий.
– Механіку, повільніше… Вогонь!… Готовий.
– «Береза-два», у мене влучили.
– Повільніше. Бронебійним…
– Два горять.
– Третій готовий.
– Влучило в гусеницю, баки горять!
– З машини!
– Заряджай, заряджай… О дідько!
– Я – «Ока», я – «Ока». «Береза-п'ять», ти чуєш… Голоси затихли, відійшли кудись далі, й раптом виразно пролунало:
– Огірки на грядці, край лісу, праворуч п'ять від комина…
Хтось постукав по броні й гукнув:
– Хлопці, води хочете?
Над люком з'явилося лице Чорноусова. Сержант обома руками подавав їм каску, повну води.
Василь подякував, узяв, і, передаючи з рук до рук, вони пили по черзі – кожному по п'ять ковтків, щоб було справедливо. Вода була теплувата, відгонила болотом, і той присмак зостався у горлі й на піднебінні. Залишки на дні віддали Шарикові, той вдячно загарчав і швидко вихлебтав воду. Каску повернули Чорноусову.
– Василю, ти чув?
– Чув. «Береза» – це третя рота.
– Вони були в бою. Що з ними стало?
– Невідомо, але, думаю, було жарко.
– У нас тиша. Може, там ми були б потрібніші?
– Може.
Немовби у відповідь на це зауваження про тишу, почувся звук, наче заскрипів велетенський старий годинник, у якому заржавів увесь механізм, бо його роками не' заводили. Єлень, що сидів на ящиках із снарядами, схопився і швиденько прикрив люки. Він зробив це саме вчасно, бо в повітрі зненацька зашуміло, а тоді немов грім під час грози, загуркотіли один за одним вибухи.
– Небельверфер, – сказав Густлік, – міномет такий. Знаю клятого, оглядав зблизька. У нього шість з'єднаних докупи дул, і як почне бити, то вже б'є.
Залп, що ліг попереду, був тільки сигналом. Тепер німецькі міномети почали гавкати, мов собаки в селі, коли вулицею проїжджає машина. Підгавкували то з лівого боку, то з правого, розпалюючи один одного, а їхній вогонь, коригований, видно, спостерігачем, намацував лісові окопи й підходив щораз ближче.
Осколки, спочатку поодинокі, тепер дедалі густіше дзьобали броню, стукали, голосно дзенькаючи, і відлітали, журкаючи, мов джмелі. Запахло землею й курявою, а потім раптом струсонуло всім танком, і хвиля гуркоту вдарила танкістам у вуха.
– Клюнули нас, – не витримав Саакашвілі і докинув одну з небагатьох польських фраз, які він знав: – А бодай їх холера…
– Буває, – спокійно озвався Василь. – Це не страшно. У нашого коня міцна шкура.
– Вийду побачу, – хвилювався механік. – Чи не в жалюзі мотора вдарило.
– А вони закриті були?
– Закриті.
– Тоді почекай, хай перестануть.
– Добрий кінь, – повторив Янек. – А знаєте, треба було б якось назвати наш танк.
– Може, Гнідий? – озвався Єлень. – У мого старого був гнідий кінь, не дуже великий, але добрий, витривалий…
– Е ні… Гнідий для танка не підходить, – заперечив Кос.
– Олександр Македонський мав славнозвісного Буцефала, – усміхаючись, мовив Василь, – а Роланд у Ронсевальській долині бився, сидячи на Вейлантіфові – баскому аргамаку…