Інструкція повернення
…в абсолютно іншу, самостійну, суверенну гру він виявився вплутаним не з власної волі, і не з цікавості чи задля розваги, просто так сталося після усього того… ну… просто так сталося.
І от тепер він зіскочив із вантажівки, махнув водієві і почав спускатися краєм піщаного кар'єру — властиво, велетенської лійки (ані натяку на кратер, їй-Богу) — ковзаючи й грузнучи в піску. Пісок цей, як він зрозумів, і був тим славнозвісним LowCrystalDast'ом, про який так багато говорилося в штабі. LCD-кристали, йопть-і-ха-ха. Тричі йопть і двічі ха-ха. Звичайний кристалічний кварц, якого тут хоч греблю…
Спускатися довелося не так уже й довго. Не потрібний був навіть sandboard (він чув, що є такі, спеціальні) — ковзаючи, падаючи, перекочуючись і знову ковзаючи, він доволі швидко добрався до центру лійки і нарешті почувся справжнім Мурашиним Левом. Щоправда, у вуха й ніс понабивалося піску, ну але це справа природна для Мурашиного Лева, хіба ні? Він обтрусив однострій і розгледівся довкола. Похилені стовпи огорожі, шматки колючого дроту, дерев'яні фундаменти наметів — усе було засипане фіктивним LowCrystalDast'ом і чомусь нагадувало вигадані невідомою поеткою кораблетрощі. Важко було зорієнтуватися посеред цих пустельних frutti di mare, і минуло може кільканадцять хвилин, поки він остаточно відновив у пам'яті план табору. По тому вже достатньо впевнено, переступаючи через уламки, хребти і хвости, рушив далі.
Він знайшов потрібний намет…
Я прокинувся з бодуна, але прокинувся не сам — мене розбудив Ездра-молодший, до того ж навіть крізь сон мучив мене страшний сушняк. Ез-молодший теж був не сам — він приперся з якоюсь черговою дівахою у подертому светрі й достатньо бридкою, я б навіть сказав, контркультурно бридкою. У відповідності до її зовнішності я так само почувався достатньо бридко, але суверенно й самостійно бридко: не встиг ані помитися, ані поснідати, і від мене штиняло, підозрюю, старим, хворим на рак козлом, не менше. Поспіхом натягнувши давно не праний смугастий халат, я почав сяк-так прибирати ліжко. Натомість Молодший з дівкою вдалися до радикальніших дій: вони навіщось відсунули креденс і шафу, і я із жахом подумав, що в покарання за триденну пиятику зараз, мабуть, буду змушений мити підлогу. Однак до генерального прибирання не дійшло — молоді були перейняті чимось цілком іншим, можливо, не менш генеральним перевлаштуванням усього житла, а то й всієї світобудови. Вочевидь, двері до помешкання залишалися відкритими, бо поки ці двоє господарювали у вітальні, почали з'являтися й інші гості — чомусь поки що все ті ж дівахи, чомусь усі, як одна, у светрах, хоча й не конче подертих, але обов'язково не надто привабливої зовнішності. Очевидно, йшлося не лише про певну уніформу, а й про певний біологічний відбір.
…знайшов потрібний намет, вірніше, те, що від намету залишилося; від північного кута фундаменту (на якому хтось написав червоною фарбою «Павільйон № 2», а під написом виднілася ножем вишкрябана брутальна лайка) відрахував чотири кроки, потім схилився й почав нишпорити під дошками. Клунок був на місці. Перерізавши шнур, він розгорнув плащ-намет і почав перебирати сховане.
Все було ціле, лиш трохи присипане піском. Саперна лопатка взялася іржею. То пусте. Фляга. Планшетка. Консерви. Спам, одним словом. Якась крупа. Аптечка. Жіночі прокладки «П'ять крапель» в якості перев'язочного матеріалу. Купа непотрібного мотлоху. Отак-то готуються до вічного життя. Нарешті — найголовніше. Поліетиленовий пакет, перетягнутий поштовим шпагатом, а всередині — шмат проолієної онучі і дбайливо замотаний у неї New Nambu 57-ї моделі, калібр 7,65. Іржа і пісок сюди не добралися. Стертий серійний номер. Запасна касета з набоями. Він обтер мастило і перевірив механізм. Усі частини ходили легко, як раніше, залишалося лише вкласти набої і зняти запобіжник. Він підняв заряджений пістолет догори, цілячись у якусь особливо підозрілу хмарину, що обрисами нагадувала вгодованого лицаря, але…
