Музей покинутих секретів

Grandrond! Avancez! A trois temps![7]

«Пора!» — підхоплює його Голос, грубим поштовхом ізсередини в черепну чашку; востаннє всьорбнути очима, як устами й ніздрями разом: про запас! — її личка: який то дурний сказав, що з лиця води не пити? — і бігом руш, брацє, a trois temps: тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та, — трамвай верещить на скруті, вигинаючись цілим тулубом, мов на тортурах, плямами стрибають по краях зору мури кам'яниць, скачи, офермо! — вділ, по ходу трамвая вниз по спадистій вуличці — із вільними руками й обтятим по живому поглядом, одірваним, як буката власного тіла, од її висвітленого з-посеред вагонного тлуму личка, замість якого тепер сиплеться в очі нескінченне каміння, каміння, котячі чубки, Katzenkopfstein, біжи!..

Біжи. Біжи. Біжи. Поворот — брама — парк — алея — дерева — дерева — чорні стовбури. Хто це хекає за спиною?! Та ні, то плащ шарудить. А чому маєш мокрі щоки, і рівчаками од носа до губ спливає волога — чи ж би аж так упрів?..

Я плачу, вдаряє зблиском у голову. Боже коханий, я плачу. Це мої сльози.

Він несамохіть сповільнює гін — a deux temps, a deux temps[8] — і торкається щік руками, самими кінчиками пальців, так обережно, ніби це не його щоки.