Мене називають Червоний

Краєм ока я стежу за отим тупоголовим Карою-ефенді, який веде під руку свого дядька. Вдвох, разом із юрмиськом, що розбігається з похорону, спускаються з цвинтаря до Еюпської пристані. Я ж крокую позаду. На причалі вони сіли в чотиривесловий човен, я, дещо потому, розмістивсь у шестивесловому в гурті юних учнів, котрі, вже забувши й небіжчика, й похорон, весело пересміювалися. У водах Фенеркапи наші човни зійшлися дуже близько, ще трохи й зіштовхнулися б штевнями. Мені було видно, як Кара щось туркоче Еніште на вухо, й знову подумав: як легко вбити людину. О мій Аллаху! Ти всіх нас наділив неймовірною силою, проте й уселив страх, аби ми не змогли нею скористатися.

Але досить людині один раз пересилити свій страх, і вона стає зовсім іншою. Здавна я жахався не лише шайтана, а найменших проявів зла в своєму серці. А тепер відчуваю, що зі злом можна змиритися, особливо тоді, коли того вимагає мистецтво. Після вбивства мої руки кілька днів тремтіли. Однак, позбавивши життя отого нікчему, я почав малювати краще, мої кольори стали яскравішими й сміливішими, а найголовніше — сила моєї уяви творить дива. Та скільки в Стамбулі знайдеться людей, спроможних оцінити мої ілюстрації?

Ми пливли якраз посередині Халічу, я розлючено дивився на Стамбул. Засніжені бані переливалися на сонці, що несподівано виглянуло з-за хмар. Якщо місто велике й розмаїте, то в ньому безліч схованок для ваших злочинів і гріхів: що більше в ньому жителів, то легше вам розчинитися поміж них разом зі своїм гріхом. Поступ міста потрібно одінювати не за кількістю вчених, якими воно славиться, не за числом бібліотек, малярів, краснописців і медресе, а за тим морем злочинів, які тисячоліттями кояться в пітьмі вулиць. Я впевнений на всі сто: за таким критерієм, Стамбул — наймудріше місто світу.