Операція-відповідь
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: В. Б. Рибка
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Операція-відповідь». Краткое содержание книги:
В пригодницькій повісті «Операція-відповідь» письменник розповідає про героїчну роботу радянських розвідників.
Події повісті розгортаються в післявоєнному Берліні. Західноберлінське радіо сповістило про втечу молодого радянського офіцера в Західний сектор Берліна. Як згодом з’ясувалося, радянський офіцер насправді був підступно викрадений американською розвідкою. Встановивши цей факт, радянська контррозвідка підготувала операцію-відповідь. Починаються небезпечні пригоди основного виконавця операції та його помічників.
Твір викриває підлі дії американських імперіалістів.
— Ні в якому разі, — швидко відповів Хауссон. — За свою особисту провину я готовий зазнати кари.
У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:
— У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.
— Ну що ж, я згоден! — майже весело сказав Хауссон. — Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.
— Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.
Хауссон посміхнувся.
— Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?
— Я дивився його досьє… — генерал знизав плечима. — Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?
— Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.
— От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.
— Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.
— Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.
— Що їм відповіли?
— Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.
— Чи не можна було б його використати в школі? — запитав Хауссон. — Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…
Генерал похитав головою.
— Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!
— Це може вплинути на капітана Скворцова… — обережно заперечив Хауссон.
— Ми не шлюбна контора, майоре! — роздратовано промовив генерал. — Вона не потрібна. Виженіть —і годі…
36
Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.
Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.
— Сюди, будь ласка, — сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.
— Прошу за мною, — уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. — Ось ваша кімната. Заходьте…
Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.
Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.
Суботін в який раз пригадував усе, що сталося, і причепливо аналізував, чи не припустився десь хай найменшої помилки. Ні, все вийшло на диво точно за планом. «Молодець Кованьков!» — подумав Суботін. І в ту ж мить майнула тривожна думка: «Що з Наташею Посельською?» Після прес-конференції він більше не бачив її.
Вранці, коли Суботін ще лежав у ліжку, до його кімнати без стуку ввійшов солдат.
— Вас просять униз, — сказав він.
Суботін вирішив зробити першу розвідку.
— Це обов’язково? — запитав він слабким голосом. — Я погано почуваю себе…
Солдат вийшов. Не минуло і десяти хвилин, як з’явився лікар. Поклавши на стіл шкіряну сумку з червоним хрестом, він сів на краєчок ліжка і взяв руку Суботіна. Лікар був дуже молодий, але поводився впевнено, якщо не сказати нахабно. Перевіривши пульс, він нахилився до Суботіна, вдивляючись в його очі.