Ностальгiя

Не злякався? А чому він мав боятись її? Лежить у воді красива жінка, нічого в руках, лежить обличчям до неба гола-голісінька, короп бувалий у бувальцях, знає, що вона йому зла не зробить, можна підпливати зовсім близько, майже торкатись її чи бодай тієї води, що омиває її чисте тіло, можна вдихати м’ятний аромат, яким воно пахне, і розглядати, дивитись без остраху й сорому, розглядати ноги, гладесенькі стегна, рівчачок на спині і темні родимочки…

Ось він підпливає до неї з одного боку, з другого, роздивляється своїм золотистим оком кожен вигин і складочку, задихається від пахощів тіла, сліпне від незбагненної вроди, шаліє, і кидається до дна, натрапляє на солодку картоплинку і ковтає її зопалу, зозла, не помічаючи ні свинцевого грузила, ні капронової ниті, що тягнеться до бараболі.

І що ж тут дивного і непояснимого, що він, князь річок, клюнув саме тоді, коли над ним лежала жінка? Усе так просто і зрозуміло, й навпаки, важче було б його зрозуміти, якби він впіймався тепер, коли ніщо не відволікає його уваги, коли нюх його гострий, а око пильне.

Скажи спасибі тій жінці: якби не вона, вертався б додому ти впорожні. Годі сидіти, однак нічого не висидиш, то тільки чортові можна цілий день в очереті на дуду грати — одну зломить, другу виріже. А ти своє вже зіграв, рушай додому.

Поки зібрався, поки дохлюпав Телесиковими весельцями до села, вечоріло.

Микола прив’язав сітку з коропом до стовпчика Сергієвого містка, з якого вони колись ловили зі Стахом, склав човна і городом, через бур’яни пішов до хати. Він завжди лишав улов у воді, щоб риба зберігалась живою, а цього разу була ще й друга причина: покликати Сергія, Олю, Мурмишку, малечу, нехай подивуються разом з живого князя. Бачили ви такого?