День сардини

Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.

А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:

— Ти не поспішаєш, Артуре?

Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа старого Нетлфолда, потім сказав.

— Чудно якось вийшло.

— Що?

— Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?

— Кажуть, це з кожним буває,— відповів я.

— Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її... Вона легенька, мов пір'їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують,— ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.

— Виходить, ти закохався?

— Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?

— Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.

— Вистачить з неї і двох разів на тиждень.

— А як же Мік?

— Він не дізнається.

— Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.

— Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.

— Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.

— То й що?

— Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.

— Малої він не зачепить!

— О, ще й як зачепить, і батьки теж дадуть їй перцю.

— Хай тільки спробують, я тоді й будинок їм спалю,— погрозив він.— Хай хто хоч пальцем її торкне...

Я зрозумів, що сперечатися з ним марно.

— Гаразд, друже, роби як знаєш. Але пильнуй.

Він дивився через канаву і обидва мости туди, де видніли дахи портового району; ветхі, перекошені хатини, які боязко тулилися до схилу; брудні, мощені бруківкою вулички; розвалені ганки, напівзруйновані сходи.

— Як її звуть?

— Тереза.

— Так це ж ім’я святої.

— А яка то свята?

— Не знаю. Якась доброчинна, одне слово, праведниця.

— Артуре...

— Слухаю.

— То ти вважаєш, що я закохався?

Тут не можна було відповісти прямо.

— Скажу тобі лиш одне: мабуть, у тій дівчині справді щось є, коли вона тебе так узяла за живе.

— Ти гадаєш? — задумано спитав він.

— Авжеж, я певен.

Я пішов, а він сидів і замріяно дивився в той бік — мабуть, чекав, коли в її вікні спалахне світло. І це Носач, шибайголова із шибайголів! Якщо є хтось там вищий над світом, то він, певно, навмисне влаштовує такі речі — задля сміху. Я тому так кажу, що саме в цей час ватага Келлі громила наш штаб, який був буквально за два кроки. Вони, очевидячки, стежили за Носачем і пішли туди в обхід. А може, перебігли канавою, і він їх не бачив. Все може бути. Адже Носач дивився в інший бік.