Золото і анаконда
- Автор: Бломберг Рольф
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Золото і анаконда». Краткое содержание книги:
Про небезпечні пригоди експедиції, що вирушила на лови гігантської змії, про пошуки легендарного скарбу інків розповідає в книзі «Золото і анаконда» відомий шведський вчений і письменник Рольф Бломберг, який брав участь в цих мандрівках.
В Радянському Союзі демонструвався кінофільм «Анаконда», знятий автором книги та іншими учасниками експедиції, описаної в цій книзі.
Забіжу вперед і розповім про долю анаконди. Через дев’ять днів, повертаючись на річку Путумайо, ми висадилися на острові, де Хорхе залишив свою анаконду. Тут жахливо смерділо: ми зрозуміли, що змія здохла. А потім побачили і як це сталося. Земля навколо клітки почорніла від хижих мурашок, сама клітка теж була обліплена ними. Отже, змію загризли мурашки! Страшна смерть судилася анаконді Хорхе — на неї напали безжальні хижаки, а вона не могла захиститися від них!
Крім харчів і кількох пляшок агуардіенте від коваля-іспанця, Хорхе приніс нам страшну звістку: індійці-канібали, що живуть у джунглях між річками Сан Мігель і Путумайо, з’їли нібито мисливця Мануеля із селища Ескумбі. Коли мисливець не повернувся в умовлений час з полювання, його жінка з кількома індійцями хотіго пішла шукати чоловіка. Заховавшись у кущах, вони бачили жахливий бенкет, однак не могли нічого вдіяти, бо канібалів було багато. Ловити вбивць вирушив цілий загін озброєних солдатів. Історія ця здалася мені дуже неймовірною, і скільки я потім не дошукувався підтвердження того, що це справді було, так нічого й не взнав.
Перед самим нашим від’їздом сталася подія, якої ми зовсім не сподівалися.
До нашого табору завітав вождь і сказав, що увечері їхні чоловіки будуть пити яхе і що ми теж можемо приєднатися до них, коли хочемо. Я ладен був обняти його. Ми знали, що білих на ці ритуальні зборища не допускають, і готові були віддати що завгодно, аби тільки побувати там. І раптом кофани самі запрошують нас! Це був, безперечно, найкращий доказ того, що ми завоювали довір’я і дружбу кофанів.
Яхе — наркотичний напій; виготовляють його з кори ліани баністеріа каапі. Індійці кажуть, що від цього напою душа покидає тіло і вирушає в подорож, під час якої зазнає багато чудесного. Чарівний напій споживають у хижі, спеціально збудованій серед джунглів. Жінкам бути при цьому заборонено.
Починають пити яхе. увечері, коли вже смеркне, суворо дотримуючись ритуалу. Готує напій вождь. Знявши з ліани кору, він січе її і заливає водою, виголошуючи магічні слова і монотонно наспівуючи. Він же й частує всіх напоєм: індійці підходять по черзі, стають навколішки і приймають од вождя чашу з яхе. Потім, сп’янівши, починають підспівувати вождеві.
У сутінках ми з перекладачем підійшли до хижі, схованої в заростях на другому березі Румі Яку. Власне, це була не хижа, бо стін вона не мала, а тільки дах. У кутку блимало невеличке багаття, навколо якого сиділо навпочіпки кілька індійців. Інші лежали в гамаках, розвішених вздовж і впоперек між стовпами хижі. Всі були святково одягнені. Вождь сидів у своєму гамаку спиною до інших і готував яхе. Час од часу він помахував гіллячкою з листям і співав тремтячим непевним голосом.
Від усього цього було якось моторошно, а погода ще й підсилювала це почуття. Не встигли ми сховатися під дах, як почалася злива з блискавкою і громом. Могутній порив вітру зламав сухе дерево неподалік від хижі, і пролунав такий тріск, наче воно впало просто на дах.
Ми сіли осторонь. На нас ніхто не звернув уваги, окрім мурашок. Було холодно й вогко. Ми пошепки обговорювали надії на здійснення свого задуму. Справа в тому, що ми захопили з собою магнітофон, камеру і магнієві лампи. Дозволу у вождя ми не спитали, боячись, що він відмовить нам. Я обережно покликав перекладача. Він підійшов.
— Як ви думаєте, чи дозволить вождь зняти нам кілька кадрів і записати спів? — спитав я.
— Може, дозволить, а може, й ні, — відповів він. — Принаймні до півночі краще й не пробувати…
Чекати довелось дуже довго. Ми добряче змерзли. Щулячись від холоду, ми воювали з мурашками і москітами, слухали монотонний спів і клювали носами.
Та ось перекладач знову підійшов до нас.
— Хто питиме яхе? — спитав він.
Звичайно, всі! Та особливо захоплюватися нам не можна було — кожен мусив мати свіжу голову на той випадок, якщо трапиться можливість зняти цю подію і записати спів. Тому ми тільки пригубилися до незвичайного напою. Це була коричнева рідина, така гірка, що ми мимоволі скривилися. В Торті відразу заболів живіт. Для мене цей напій не був новиною; я вже пив його в індійців хібаро, мисливців за головами, що живуть у Східному Еквадорі (там його називають натема). Він викликав у мене тоді дивні видіння і галюцинації.
Час минав дуже повільно. Ось уже повернуло запівніч. Дехто з індійців куняв у своєму гамаці, але більшість і далі попивали яхе, палили, балакали, сміялися й співали — одне слово, поводились, як усі сп’янілі люди. В монотонній урочистій пісні, яку вони співали глухими тремтячими голосами, було щось гіпнотичне.