Ліки від страху

— Ні, не бачилися, і де він зараз, не знаю.

— Гаразд. А в цій квартирі давно живете?

— Близько року.

— Дуже добре, — буркнув я. — І знову ж таки даруйте мені, але я мушу це знати: до вас сюди які-небудь чоловіки заходять? Ваші приятелі, знайомі чи, може, колишні друзі чоловіка?

— Ні, не заходять. Ні-я-кі чоловіки — ні приятелі, ні знайомі, ані друзі.

Я підвівся зі стільця, пройшовся по кімнаті, наче розмірковуючи над чимось, і раптом, клякнувши, викотив із-під дивана два абсолютно новеньких іграшкових автомобілі. Гарно розфарбовані німецькі пожежні машини — кожна з драбиною, шлангами, брандмайором у касці.

— Чиї ж це такі шикарні машини? — запитав я дітей.

— Моя, — озвався басом молодший, а старший нічого не сказав, тільки спідлоба дивився на мене меткими материними очима.

— А хто ж тобі подарував цю машину? — запитав я.

І знову старший нічого не сказав, а лише штовхнув молодшого, але той ще не розумів таких речей, він підбіг до мене, схопив свою машину й промовив охоче, з радістю:

— Татко подарував!

Я повернувся до Рамазанової і побачив, що пальці її більше не тремтять. Обома кулаками вона вдарила у мостовину й закричала пронизливо-високо, захлинаючись власним криком, що завмирав у неї в горлі:

— Як ви!.. Як ви смієте!.. Як ви смієте допитувати дітей!.. Хто вам таке свавільство дозволив?..

У цю мить грюкнули двері, й увійшов дільничний. Рамазанова замовкла на мить, і в оцій театральній паузі лейтенант мовив:

— Усе точно так. Це він, товаришу старший інспектор…

І Рамазанова знітилася, зів'яла, вона якось навіть поблякла, і протягом однієї миті на обличчі її проступила величезна втома, немовби нервове напруження тримало її досі, наче каркас, і тепер, коли воно розтануло, то й розвалилася квола — без віри, без правди, без переконання — уся ненадійна споруда її особистості.

Я сів на свій стілець у кутку й неголосно сказав:

— Рашидо Аббасівно, ви звели наклеп на свого чоловіка. Ні з якими жінками він не водився, а був і залишається відданим чоловіком і батьком. На жаль, ця висока доброчесність не може виправдати його іншої, порочної любові — любові до державних і громадських коштів, що їх він украв, у зв'язку з чим до цього часу ховається від суду й слідства. Отже, ви з ним бачитесь час від часу?

— Не бачуся, не знаю і нічого вам не скажу. А допитувати дитину — гидко! Підло! Ницо! Порядна людина не може скористатися наївністю дитини!

— Не розпаляйте себе, Рашидо Аббасівно. Ви це робите зараз, аби приховати ніяковість після того, як я спіймав вас на брехні. Що ж до дітей — закон дозволяє їх допитувати. Правда, вашого хлопчика я не допитував — запитав тільки, щоб переконатися у правильності своєї здогадки. Й подумайте про ту відповідальність, яку ви берете на себе, привчаючи дітей змалку до брехні, подвійного життя, до постійного сорому й страху перед міліцією…

Рамазанова відповіла перше, що спало на думку:

— Діти за батьків не відповідають…