Острів Дума

— 5 —

Наступного дня я поїхав з Ваєрменом до Нокомису по новий сифон для стічної труби в будинку №17 (спортивна машина; гівняна кантрі-музика) і пластикову огорожу для Злих Собак. Ваєрмен не потребував моєї допомоги, а ще менше потребував мого шкутильгання позаду нього по «Справжніх Цінностях» у Нокомисі, але день був гидким, дощило, і мені хотілося вибратися з острова. Ми поснідали в ресторані «У Офелії», посперечалися про рок’н’рол, що додало екскурсії жвавості. Коли я повернувся, на автовідповідачі блимав вогник повідомлення. То була Пам.

— Подзвони мені, — тільки й сказала вона й повісила слухавку.

Я подзвонив, але спершу — хай це буде боягузливим визнанням провини — я ввійшов у мережу, знайшов свіжий номер популярної в Міннеаполісі газети «Стар Триб’юн» і кликнув «Некрологи». Швидко пробіг імена і впевнився, що Тома Райлі серед них нема, хоча й розумів, що це нічого не доводить; він міг вбити себе запізно для того, щоб потрапити у стрічку ранкових новин.

Інколи вона вимикала телефон, щоб подрімати після обіду, в такому випадку я попав би на автовідповідач, отримавши невелику відстрочку. Та не цього разу. Відповіла особисто Пам, м’яко, але неласкаво.

— Алло?

— Це я, Пам. Передзвонюю тобі.

— Ти, напевне, ходив ніжитися під сонцем, — озвалася вона. — А тут іде сніг. Сніжить, і холодно так, що навіть копачу колодязя не схотілося б вилазити нагору.

Я трохи розслабився. Том живий. Якби Том був мертвий, вона б не почала розмову з сучого базікання.

— Насправді тут, де я, йде зараз холодний дощ.

— Гарно. Маю надію, ти отримаєш бронхіт. Том Райлі сьогодні вранці вилетів звідси, обізвавши мене нахабною прошмандовкою, а перед тим розтрощив об підлогу мою вазу. Напевне, я маю радіти, що він не кинув її в мене. — Пам почала плакати. Заревіла, а потім здивувала мене сміхом. Сміх був гірким, але на диво легкодухим. — Коли ж ти врешті втратиш хист доводити мене до сліз?

— Розкажи мені, що трапилося, Пандо.

— І досить про це. Ще раз із цим мені зателефонуєш, і я кину слухавку. Тоді дзвони Тому і питай його, що трапилося. Либонь, мені найкраще саме так і зробити. Хай тобі буде наука.

Я приклав руку до лоба і почав масувати собі скроні: великим пальцем ліву, вказівним і середнім праву. Це просто чудо, як одна рука може бути провідником для стількох мрій і стількох болещ. Не кажучи вже про потенційну можливість вимальовування простих і загадкових дурниць.

— Розкажи мені, Пам. Будь ласка. Я слухатиму і не буду психувати.

— Це в тебе вже позаду, так? Почекай хвилинку. — Почулося клацання, либонь, вона поклала слухавку на кухонний стіл. На мить я почув віддалене бубоніння телевізора, потім воно замовкло. З’явившись знову, вона промовила: — Ось так, тепер я хоч чутиму власні думки.

Знову рев, це вона висякалася. А коли врешті почала розповідати, в її голосі не залишилося ані сліду сліз.

— Я просила Міру подзвонити мені, коли він повернеться додому — це Міра Деворкян, вона живе в будинку навпроти від нього. Я їй сказала, що мене непокоїть його душевний стан. Не було сенсу це приховувати, хіба не так?

— Авжеж.

— І тут! Міра сказала, що вона і її Бен також непокояться. Сказала, що Том забагато п’є, це раз, а ще, буває, він іде на роботу до офіса з дводенною щетиною. Хоча, вона сказала, в круїз він вирушав елегантним. Просто дивно, як багато помічають сусіди, навіть якщо вони й не близькі друзі. Бен з Мірою, звичайно... нічого не знали про нас, але вони чудово розуміли, що Том в депресії.

«Це ти так вважаєш, ніби вони нічого не знали», — цього я не промовив.

— Отже, щоб довго не розводитися. Я його запросила до себе. В його очах був такий вираз, коли він прийшов... такий вираз... ну, ніби він сподівався, що, мабуть, я збираюся... ну, ти розумієш.

— Підібрати залишки і крихти.

— Хто тут розповідає, я чи ти?

— Вибач.

— Ну, звісно, ти маєш рацію. Ти завжди раціональний. Я хотіла запросити його до кухні на каву, але ми так і не просунулися далі холу. Він хотів мене поцілувати, — вона це промовила зухвало і гордо. — Я йому дозволила... один раз... але коли стало очевидно, що йому хочеться більшого, я його відштовхнула і сказала, що маю до нього справу. Він відповів, що по мені видно, що це щось погане, але ніщо його не вразить гірше, ніж було, коли я йому сказала, що ми не можемо більше зустрічатися. Отакі-то чоловіки — і вони ще кажуть, ніби це ми вміємо перекладати на когось свої провини. Я відповіла, що навіть якщо ми не можемо більше підтримувати романтичних стосунків, це не заважає мені турбуватися про нього. Відтак сказала, що кілька людей вже розповідали мені про його дивну поведінку, — став сам не свій — я згадала, що він перестав приймати свої антидепресанти і почала непокоїтися. Я сказала про те, що мені здається, що він замислив самогубство. Вона трохи помовчала, а потім продовжила:

— До його приходу я й гадки не мала, що отак прямо все йому й скажу. Але дивно — щойно він увійшов у двері, я вже була майже певна, а коли поцілував мене, я знала це як факт. Губи в нього були холодні. І сухі. Поцілунок, мов у трупа.