У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-01-8
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра». Краткое содержание книги:
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.
— на мій подив, він почував те саме, і я попросив його відправити меси за здоров’я Дрейфуса, його сердешної жінки та діток. Незабаром потому, якось уранці, іду я до принцеси, аж назустріч її покоївка, покоївка щось тримає в руці, але ховає від мене. Я питаю, сміючись, що це таке: вона шаріється, але ні пари з уст.
Досі я мав до дружини цілковиту довіру, але цей випадок геть збив мене з плигу (та, мабуть, і саму принцесу; камеристка розповіла їй, звісно, про нашу зустріч, бо за сніданням моя люба Марі до мене заледве озвалася). Того дня я спитав абата Пуаре, чи може він завтра відправити молебен за Дрейфусове здоров’я...» Отакої, знову! — вигукнув Сванн півголосом, перебиваючи себе.
Я звів голову і побачив дука Ґермантського, він прошкував до нас.
— Перепрошую, діти мої, що я вам заважаю. Ось що, мій хло-ню, — звернувся він до мене, — мене послала до вас Оріана. Марі й Жільбер попросили її зостатися повечеряти у них з принцесою Гессенською, пані де Лінь, пані де Тарант, пані де Шаврез, дукинею д’Аранбер — усього буде п’ятеро-шестеро душ. На жаль, ми не можемо залишитися, бо йдемо на таку саму маленьку редуту.
Я уважно слухав дука, але ж щоразу, як ми маємо щось зробити в певний момент, ми доручаємо комусь усередині нас, призвичаєному до таких послуг, стежити за часом і в пору попереджати нас. Цей внутрішній служник нагадав мені, як я і просив його кілька годин тому, що Альбертина, від якої думки мої були за тридев’ять земель, мас приїхати до мене після театру. Отож я відмовився від вечері. Не тс, що мені не подобалося у принцеси Германської. Людину може тішити багато чого. Правдива втіха це та, задля якої жертвують іншою. Але та правдива втіха, якщо вона очевидна чи навіть єдино очевидна, може ввести в оману щодо першої, вона присипляє пильність чи зводить із круга сонця ревнивців, змилює думку товариства. Тим часом досить до-щиці щастя в майбутньому чи дещиці страждання в теперішності, щоб ми пожертвували одним задоволенням задля іншого. Третя категорія радощів, трудовитіших, зате істотніших, іноді для нас ще не існує: їх нам обіцяє єдино жаль чи нехіть у «нашій душі. А проте таким утіхам ми віддамося пізніше. За прикладом далеко не ходити: військовик мирного часу може зректися світського життя ради кохання, але тільки-но оголосять війну (і річ тут не в патріотичній повинності), він офірує кохання задля дужчої пристрасті — битися. Марно Сванн переконував мене, що йому страшенно кортить розповісти мені про принца; я відчував, що наша розмова з причини пізньої доби й кепського самопочуття довела його до такої немоги, яка тих, хто знає, що виснага й нічниці їх занапащають, змушує розпачливо побиватися, що вони досі не вдома, подібно до того, як рвуть на собі волосся марнотратники, процвиндривши чимало золота, що не перешкоджає їм назавтра знову гатити грішми. На певному щаблі душевного занепаду — викликаний він віком чи хворобою
— всяка втіха, урвана коштом сну, порушенням режиму, всякий вибрик обертається прикрощами. Ваш блискучий співрозмовник не вмовкає й далі з ґречности або впливом збудження, але він знає, що година, коли він міг би заснути, минула, а також знає, як він докорятиме собі за те, що наразив себе на тортури нічниць і перевтоми. Та ось і хвилинна втіха спілкування пропала, тіло і дух спустошені, і йому вже годі підтримувати розмову, таку цікаву для партнера. Такі люди скидаються на помешкання в день виїзду чи переїзду, коли, сидячи на валізах, з очима, прикипілими до годинника, кожну візиту сприймають, як стихійне лихо.
— Нарешті ми самі, — промовив Сванн. — Забув, на чому я зупинився. Здається, я розповідав, як принц спитав абата Пуаре, чи не зможе той відправити месу за Дрейфуса. «Ні, — сказав мені абат («Я кажу «мені», — розтлумачив Сванн, — бо переказую принцову розповідь дослівно, розумієте?»), — назавтра вранці мені замовили молебень, і теж за Дрейфуса». — «Ага, он воно що! — промовив я. — Виходить, знайшовся ще один католик, окрім мене, теж переконаний у його невинності?» — «Очевидно». — «Але цей дрейфусар переконався в його невинності пізніше за мене?» — «Ба ні! Цей дрейфусар замовляв мені молебні, коли* ви ще думали, ніби Дрейфус винний». — «Ну, це, мабуть, хтось не з нашого гурту». — «Навпаки». — «Як? Невже між нами є дрейфусари? Ви мене зацікавили, панотче; я хотів би з ним пощирувати, якщо я тільки знаю цього рідкісного птаха!»