У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— на мій подив, він почував те саме, і я попросив його відправити меси за здоров’я Дрейфуса, його сердешної жінки та діток. Незабаром потому, якось уранці, іду я до принцеси, аж назустріч її покоївка, покоївка щось тримає в руці, але ховає від мене. Я питаю, сміючись, що це таке: вона шаріється, але ні пари з уст.

Досі я мав до дружини цілковиту довіру, але цей випадок геть збив мене з плигу (та, мабуть, і саму принцесу; камеристка розповіла їй, звісно, про нашу зустріч, бо за сніданням моя люба Марі до мене заледве озвалася). Того дня я спитав абата Пуаре, чи може він завтра відправити молебен за Дрейфусове здоров’я...» Отакої, знову! — вигукнув Сванн півголосом, перебиваючи себе.

Я звів голову і побачив дука Ґермантського, він прошкував до нас.

— Перепрошую, діти мої, що я вам заважаю. Ось що, мій хло-ню, — звернувся він до мене, — мене послала до вас Оріана. Марі й Жільбер попросили її зостатися повечеряти у них з принцесою Гессенською, пані де Лінь, пані де Тарант, пані де Шаврез, дукинею д’Аранбер — усього буде п’ятеро-шестеро душ. На жаль, ми не можемо залишитися, бо йдемо на таку саму маленьку редуту.

Я уважно слухав дука, але ж щоразу, як ми маємо щось зробити в певний момент, ми доручаємо комусь усередині нас, призвичаєному до таких послуг, стежити за часом і в пору попереджати нас. Цей внутрішній служник нагадав мені, як я і просив його кілька годин тому, що Альбертина, від якої думки мої були за тридев’ять земель, мас приїхати до мене після театру. Отож я відмовився від вечері. Не тс, що мені не подобалося у принцеси Германської. Людину може тішити багато чого. Правдива втіха це та, задля якої жертвують іншою. Але та правдива втіха, якщо вона очевидна чи навіть єдино очевидна, може ввести в оману щодо першої, вона присипляє пильність чи зводить із круга сонця ревнивців, змилює думку товариства. Тим часом досить до-щиці щастя в майбутньому чи дещиці страждання в теперішності, щоб ми пожертвували одним задоволенням задля іншого. Третя категорія радощів, трудовитіших, зате істотніших, іноді для нас ще не існує: їх нам обіцяє єдино жаль чи нехіть у «нашій душі. А проте таким утіхам ми віддамося пізніше. За прикладом далеко не ходити: військовик мирного часу може зректися світського життя ради кохання, але тільки-но оголосять війну (і річ тут не в патріотичній повинності), він офірує кохання задля дужчої пристрасті — битися. Марно Сванн переконував мене, що йому страшенно кортить розповісти мені про принца; я відчував, що наша розмова з причини пізньої доби й кепського самопочуття довела його до такої немоги, яка тих, хто знає, що виснага й нічниці їх занапащають, змушує розпачливо побиватися, що вони досі не вдома, подібно до того, як рвуть на собі волосся марнотратники, процвиндривши чимало золота, що не перешкоджає їм назавтра знову гатити грішми. На певному щаблі душевного занепаду — викликаний він віком чи хворобою