![Вогнегривий коник [укр.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/7/6/1/9/vognegrivij-konik-ukr-download.jpg)
Вогнегривий коник [укр.]
- Автор: Сухомлинский Василий Александрович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вікар
- ISBN: 978-966'7131-91-3
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Вогнегривий коник [укр.]». Краткое содержание книги:
Отправляйся, друг, в замечательный, богатый красками сказочный мир В. Сухомлинского. Огнегривый конёк знает туда дорогу. И он готов уже понести тебя на крыльях фантазии.
— Куди ти йдеш? — питає мати.
— По веселку, — тихо каже батько. — Дивися, Михайлику, в вікно, там засяє веселка.
Пішов він до коваля. Розповів йому про своє горе.
Узяв коваль горно й міхи ковальські, взяв ковадло й переніс усе своє знаряддя до селянина в сад, під вікно.
Розпалив горно, поклав у вогонь леміш від плуга. Коли залізо розжарилося, мов сонце, коваль витяг леміш із вогню, поклав на ковадло й став бити по ньому важким молотом.
І залізний леміш засяяв, як веселка. В усі боки — на землю, на засніжені віти дерев — полетіли іскри, справжній барвистий вогняний дощ.
Зачудований хлопчик не міг відірвати очей від чарівної веселки, підвівся з подушки, бліді його щоки зачервонілися.
Серце хворого забилося рівніше й спокійніше.
— Мамо, що буде з того вогню? — питає хлопчик, показуючи на веселку.
— Леміш, — відповідає мати. — До плуга.
— Ой, як мені хочеться землю орати! — вигукує хлопчик.
Він підводиться й сідає на постелі.
— Тепер він житиме, — тихо каже лікар.
Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.
Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сині, сірі, блакитні оченята своїх вихованців. Малі усміхаються.
— Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає в малечі таку ж теплу усмішку.
— Ні, не бачили, — відповідають діти.
— А не бачили, як соловейко п’є росу?
— Ні, не бачили…
— А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він спав уночі?
— Не бачили…
— А не бачили, як весела комашка — сонечко — в теплий зимовий день виглядає спросоння з-під кори: чи не прийшла весна?
— Не бачили…
— Які ви щасливі, діти… — сказав Іван Пилипович. — Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо вас чекає багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите як сходить ранкова зоря. Ми затамуємо дихання й побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. Прийдемо на світанку до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, який щойно прокинувся й чистить крильця. Підемо до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко виглядає з-під кори й дивується: що ж це воно таке — жарко вже спати, а надворі сніги лежать…
Ви щасливі, діти, бо все це побачите…
Старий майстер поставив кам’яний дім. Став збоку й милується ним. «Завтра в ньому поселяться люди», — з гордістю думав майстер.
А тут біля дому гуляв хлопчик. Він скочив на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на ще не затверділому цементі.
— Навіщо ти псуєш мою роботу? — каже з докором майстер.
Хлопчик глянув на відбиток ноги, засміявся і втік.
Минуло багато літ. Хлопчик став дорослий. Життя його склалося так, що він часто переїжджав з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прив’язувався — ні руками, ні душею.
Наспіла старість. Згадав старий чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати в рідному селі. Приїхав старий чоловік на свою батьківщину. Зустрічається з людьми, називає своє прізвище, та всі знизують плечима, ніхто не пам’ятає такої людини.
— Що ж ти залишив після себе? — питає старого чоловіка один дідусь. — Чи є в тебе син або дочка?
— Немає у мені ні сина, ні дочки, — відповідає старий чоловік.
— Може, ти посадив дуба?
— Ні, не посадив я дуба…
— Може, ти виплекав поле?
— Ні, не виплекав я поля…
— Ну, то, виходить, ти пісню склав?
— Ні, і пісні я не склав.
— То хто ж ти такий? Що ж ти робив цілісіньке життя? — з подивом запитав дідусь.
Нічого не міг відповісти старий чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до того дому Стоїть будинок, наче вчора його поставили, а на нижній сходинці — закам’янілий відбиток його маленької ніжки.
«От і все, що залишиться після мене на землі, — з гіркотою думає старий чоловік. — Але ж цього мало, дуже мало… Не так треба було жити!..»
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.