Прощення

Коли Білий її розбудив, був уже обід.

— Відколи це ти спиш в одязі та чоботях?

Роза випростовується в ліжку, поправляє волосся.

— Ти не прийшла на сніданок, отож я приніс кілька тостів, добре намащених нутеллою, і подвійну холодну розчинну каву.

Білий ставить перед Розою тацю. Роза нахиляється, принюхується, кривиться, та все ж п’є.

— Скільки років ти прожив у цьому місті? Тридцять? Я би померла вже через три місяці. Цього міста не існує, Адаме. Зранку я ходила на прогулянку. Тут нема жодної живої душі.

— Бо неділя. Для мариборців цей день порожній. Недільний обід, телевізор. Влітку люди їдуть за місто. А взимку скручуються в лялечки і чекають весни. Дехто перериває мертвеччину відвідинами місця, куди ми зараз підемо.

Роза запитально глипає на Білого і відкушує шматок тосту з нутеллою.

— До церкви, на службу, — усміхається Білий.

Великі двері кафедрального собору замкнені. Бічні також. І на площі Сломшека перед церквою безлюдно. За церквою блимає вивіска ресторану «Новий світ». Вулиця Поштова. Фасад Головної пошти, адміністрація університету, Мариборський театр.

— Це символічний центр і серце міста, — каже Білий. — Звідси можна побачити весь Марибор.

— Це серце потребує термінової пересадки і реанімації. Навіщо тобі серце без крові? — питає Роза.

Білий і Роза заходять через головний вхід. На зовнішній стіні золота табличка з написом «Мариборська архієпархія», поруч кілька просвердлених дірок.

Неонова вивіска «Blue night» не світиться, вона ледь тримається, кабелі звисають над підлогою, метляючись на протязі. Навстіж відчинені двері, що ведуть у двір праворуч. Перед собою вони бачать фургон із деревом, інструментами, різним дріб’язком. У приміщенні два чоловіки встановлюють диско-кулю. Ще один чоловік вішає велике дзеркало за барною стійкою. Всюди картон, обривки целофану, сміття.

— Хіба не тут ординаріат архієпархії? — питає Білий.

Чоловіки переглядаються. Один із них підходить до Білого, говорить зовсім тихо, ніби розповідає якусь таємницю.

— Раніше був, до того, як все сталося, тепер мусять віддати приміщення. Не тягнуть по грошах.

Білий озирається.

— А приміщення в центрі, де була адміністрація, теж здали в оренду?

— То зробили не церковники, а банки. Здали тому, хто запропонував найвигідніші умови. Ви знаєте, що нині робиться з кредитами? Якщо кредит не погасити, банки відберуть майно. Їм ще пощастило, що можуть утримувати собор. Ясно, що виникають запитання: кому вигідно орендувати церкву? Нібито був якийсь італійський кінопродюсер, якому церква підходила за висотою, і він хотів зробити тут кіностудію. Правда, я не знаю, я простий електрик. Собі вони залишили офіси «Карітаса» в кінці двору та кухню для бідних. Може, ще там попитайте.