Танок з драконами

— Кілька разів. Я її кликав «співоча юшка».

— Чого це?

— Бо така смачна, аж пісню заспіваєш.

Кемові, вочевидь, сподобалася назва.

— Співоча юшка, кажеш? Так і спитаю наступного разу, як буду в Блошиному Подолі. А ти за чим сумуєш, Півпане?

«За Хайме, — подумав Тиріон. — За Шаєю. За Тайшею. Моєю дружиною. Я сумую за дружиною, яку ледве знав.»

— За вином, хвойдами і багатством, — відповів він. — Надто за багатством. Бо коли ти багатий, то купуєш собі вдосталь вина і хвойд.

«А ще мечів. І отаких Кемів, щоб їх тримали.»

— А чи правда, що нічні горщики у Кастерлі-на-Скелі зроблено зі щирого золота? — запитав Кем.

— Не вір усьому, що чуєш. А надто — почутому про дім Ланістер.

— Кажуть, усі Ланістери — підступні гаспиди.

— Гаспиди? — зареготав Тиріон. — Чуєш шум? То батечко обурено звивається у могилі з твоїх слів. Ми — леви! Принаймні, звикли так казати. Але то байдуже, Кеме. Наступи на хвоста хоч гаспидові, хоч левові — однак тобі кінець.

Отак, потроху балакаючи, вони дісталися зброярні — чи того, що тут за неї вважали. Коваль — згаданий Гатило — виявився моторошним на вигляд бурмилом з лівицею, вдвічі товщою за правицю.

— П’є — не просихає, — сказав про нього Кем. — Бурий Бен йому попускає, та одного дня ми сподіваємося здобути собі справжнього зброяра.

Підмайстром при Гатилі був тонкий та жилавий рудий юнак на прізвисько Зубило. «Гатило і Зубило. Оце так парувані» — подумки розважився Тиріон.

Гатило спав п’яний, коли вони дісталися кузні — саме так, як напророкував Кем. Але Зубило не заперечував, щоб два карлики покопалися у возах.

— Майже все тут — сміття і брухт, — попередив зброярчук. — Але що знайдете — те ваше.

Під дахами з вигнутих дощок і жорсткої шкіри на возах громадилися високі купи старої зброї та обладунків. Тиріон кинув погляд і зітхнув, пригадавши риштунки блискучих мечів, списів та галябард у зброярні Ланістерів під Скелею.

— Довгенько доведеться шукати, — зауважив він.

— Тут є пристойна броня, кому до снаги її знайти, — прогарчав низький голос. — Гарнюнею не зробить, але меча відверне.

Ззаду воза наперед виступив дебелий лицар, убраний з голови до п’ят у полкове залізо. Поножі на правій нозі різнилися від лівої, ринграф плямувала іржа, зате закавраші, навпаки, були багаті й візерунчасті, прикрашені квітковим карбом. На правиці лицар мав рукавицю зчленованої сталі, на лівиці — іржаву кольчужну без пальців. На панцирі, викуваному в подобі м’язистих грудей, були соски з залізними кільцями в них. Глухий шолом прикрашали баранячі роги, з яких один був зламаний.

Знявши шолома, лицар відкрив під ним обличчя Джорага Мормонта. «Кожним вершком — справжній компанієць, а не оте спаплюжене казна-що, яке ми вийняли з Єззанової клітки» — подумав Тиріон. Синці на лицарі зблякли, набряки на обличчі стухли, і Мормонт знову виглядав майже по-людському… але тепер мало скидався на себе самого. Гемонська личина, яку людолови випалили йому на правій щоці, щоб затаврувати непокірним та небезпечним рабом, нікуди не поділася і вже не подінеться. Пан Джораг і раніше не здавався вродливим чоловіком, а з новим тавром перетворився на щось страхітливе.