Відьмак. Хрещення вогнем
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #5
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1488-0
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Хрещення вогнем». Краткое содержание книги:
Еміель Регіс дивно усміхнувся стиснутими губами, вибачливо розвів руками.
— Запах вас видав, пане цирюльнику, — сказав Ґеральт, ховаючи меч у піхви. — Ви мали якісь особливі причини, аби від нас ховатися?
— Особливі? — чоловік звів на нього чорні очі. — Ні. Скоріше ординарні. Я просто вас перелякався. Такі вже часи.
— Вірно, — погодився ґном і вказав великим пальцем на заграву, що охоплювала небо. — Такі часи. Так я собі вважаю, що ви біженець, як і ми. Утім, цікаво оце мені, що хоча так далеко ви від рідного Діллінжену втекли, але сам-один ховаєтеся серед цих курганів. Ну, але різна доля людям випадає, особливо у важкі часи. Ми оце вас налякали, ви — нас. У страха очі великі.
— З мого боку, — чоловік, який назвався Еміелем Регісом не спускав з них погляду, — нічого вам не загрожує. Маю сподівання, що я можу розраховувати на взаємність?
— Що ж це? — Золтан вишкірив зуби у широкій посмішці. — За розбійників ви нас маєте, чи що? Ми, пане цирульнику, теж біженці. Прямуємо до темерійського кордону. Якщо хочете, можете долучитися. У купі воно бадьоріше й безпечніше, ніж поодинці, а нам медик може згодитися. Ми дітей і жінок ведемо. Чи серед тих чудодійних ліків, які, по смороду чую, ви при собі маєте, знайдеться декокт на стерті ноги?
— Щось та знайдеться, — тихо сказав цирульник. — Радий буду надати допомогу. Якщо ж ідеться про спільну подорож… Дякую за пропозицію, але я не біженець, панове. Я не втік з Діллінжену від війни. Я тут мешкаю.
— Як це? — нахмурився ґном, відступивши на крок. — Мешкаєте тут? Тут, на цвинтарі?
— На цвинтарі? Ні. Маю хату неподалік звідси. Окрім дому й лавки у Діллінжені, зрозуміло. Але тут я проводжу літо, щороку, від червня до вересня, від Собутки до еквінокції. Збираю лікувальні зілля і коріння, з деяких на місці дистилюю ліки й еліксири…
— Але про війну — знаєте, ствердив, не запитав Ґеральт, — не дивлячись на пустельничну всамітненість від людей і світу. Від кого ж?
— Від біженців, які тут проходять. Десь зо дві милі звідси, над річкою Хотлі є великий табір. Зібрано там десь зо дві сотні втікачів, селян з Брюґґе й Соддену.
— А війська темерійські? — зацікавився Золтан. — Рушили вже?
— Нічого мені про те не відомо.
Ґном вилаявся, потім глипнув на цирульника.
— Тож ви тут собі мешкаєте, пане Регісе, — сказав протягло. — Ночами серед могильників ходите. І не страшно вам?
— Чого я мав би лякатися?
— Отой мосьпан, — Золтан вказав на Ґеральта, — то відьмак. Бачив нещодавно сліди гулів. Трупоїдів, розумієте? А не треба бути відьмаком, аби знати: гулі цвинтарів тримаються.
— Відьмак, — цирульник глянув на Геральта із явним інтересом. — Убивця потвор. Ну-ну. Цікаво. Ви товаришам своїм не пояснили, пане відьмаче, що некрополь цей нараховує більше ніж півтисячі років. Гулі їдлом не гребують, але й п’ятсотрічних кісток не гризуть. Немає їх тут.
— Абсолютно я тим не переймаюся, — сказав Золтан Хівай, розглядаючись. — Ну, пане медику, дозвольте до нашого табору. Маємо холодну конину, ви ж такого не зневажите?
Регіс довго дивився на нього.
— Дякую, — сказав нарешті. — Утім, у мене є краща думка. Запрошую до мене. Літнє моє пристанище — то такий собі курінь, не хата, до того ж маленький, і ночувати вам все-одно доведеться під місяцем. Але біля хати є джерельна вода. І вогонь, на якому можна розігріти конину.
— Охоче скористаємося, — вклонився ґном. — Може, й немає тут гулів, але все одно думка про ніч на цьому цвинтарі не дуже мене радує. Ходімо, познайомитеся із рештою нашої компанії.
Коли підходили до табору, коні зафоркали, вдарили копитами у землю.
— Станьте трохи під вітер, пане Регісе, — Золтан Хівай окинув медика красномовним поглядом. — Запах шавлії полохає коників, а мені, сором признатися, прикро нагадує про виривання зубів.
— Ґеральте, — пробурмотів Золтан, щойно Еміель Регіс зник за плахтою, що заслоняла вхід до хати. — Тримаймо очі відкритими. Той смердючий травник не дуже мені подобається.
— Якась конкретна причина?
— Не подобаються мені люди, які проводять літо поряд із цвинтарем, причому біля цвинтаря, що дуже далекий від місця їхнього проживання. Чи ж би трави не ростуть у кращих місцях? Увесь цей Регіс здається мені грабіжником могил. Цирульники, алхіміки і їм подібні викопують на жальниках трупи, аби пізніше робити із ними різні екскременти.
— Експерименти. Але для таких практик застосовуються свіжі трупи. Той цвинтар дуже старий.
— Факт, — почухав у бороді ґном, дивлячись на жінок з Кернів, які шукали собі нічліг під кущами черемхи, що росли навколо халупи цирульника. — То, може, він грабує з могил заховані там коштовності?