Легенда про Сонну Балку та інші історії

— А я кажу, що був, — наполягав опонент. — І розповідають, що закопав свої скарби на мисі, який врізається в річку і називається Закутком Диявола.

— Хай йому грець із вашим Закутком Диявола! — вигукнув моряк. — Я заявляю, що Кідд ніколи не підіймався вгору Гудзоном. І звідкіля ви знаєте щось про Кідда та його прибічників?

— Що я знаю? — повторив відлунням відставник.

— Та я був у Лондоні під час того судового розгляду і мав приємність бачити, як його повісили на шибениці.

— Тоді, пане, дозвольте сказати вам, що ви бачили, як повісили гарного хлопця, до того ж, — він підсунувся до обличчя офіцера, — там було достатньо боягузів, котрих було б набагато доречніше стратити замість нього.

Відставного офіцера заціпило, але обурення його було просто несамовитим, що читалося в його єдиному оці, яке спалахнуло, як вуглинка.

Пічі Прау, котрий ніколи не міг змовчати, і цього разу взяв слово. Він примирливо зауважив, що джентльмен, безумовно, мав рацію. Кідд ніколи не ховав свої гроші ні на Гудзоні, ні навіть будь-де в цій околиці, хоча багато хто й стверджують таке. Насправді це був Брейді й інші буканьєри, котрі закопали свої скарби, як кажуть одні, у Бухті Черепах, інші — що на Лонґ-Айленді, а ще інші — десь біля Брами Пекла.

— І справді, — додав він, — я пригадую пригоди Брудного Сема, рибалки-негра, котрий багато років тому, як подейкували, мав якийсь стосунок до буканьєрів. Оскільки ми тут усі старі друзі і все залишиться між нами, то розкажу її вам. Однієї темної ночі багато років тому, Сем повернувся з риболовлі біля Брами Пекла…

Але тут історія обірвалася ще в зародку раптовим рухом невідомого, котрий гупнув об стіл кулаком, суглобами вниз, із такою силою, що аж прогнулися дошки, суворо поглянув через плече і заревів, як розгніваний ведмідь.

— Стривай, сусіде, — перебив він, енергійно хитаючи головою, — тобі краще б відступити від буканьєрів та їхніх грошей. Вони не для того, щоб про них плескали язиками якісь старигані та бабусі. Вони хоробро билися за свої гроші, віддали за них тіло і душі, і де б їх не закопали, тому, хто посягне на них, доведеться зітнутися з нечистим, який ними тепер опікується.

Цей раптовий вибух змінила суцільна тиша в усьому приміщенні. Пічі Прау замовк, і навіть відставний офіцер зблід. Вольферт, котрий глипав із темного закутка, прислухався до всієї цієї розмови про закопані скарби та зиркав із переляком і повагою на цього відчайдуха, котрого підозрював у піратстві. В усіх його оповідках про іспанські походи, не має значення, в який час, з'являлися дзенькіт золота та сяйво коштовного каміння. Вольферт віддав би все, щоб поритися у такій великій морській скрині, яку його уява засипала по вінця золотими чашами, розп’яттями та звабливими круглобокими мішечками з дублонами.