Лінкольн у бардо

LIX

Дорогий брате, тут і надалі тихо та спокійно. Тільки потріскує вогонь і похропує у твоїй старій кімнаті дорога Ґрейс: я поклала її там, щоб їй легше було доглядати мене у ті важкі ночі. У місячному світлі видно, що за дорогою все вздовж і впоперек засипано всілякими уламками після страшного вчорашнього буревію. Могутні гілляки повідламувалися від дерев і лежать тепер на гробівцях та могилах. Може, ти пам’ятаєш одну статую, такого лисого чоловіка в римській тозі (ми ще прозвали його колись «Смертеликом»), який наступив одною ногою на шию змії… а ще, пригадуєш, якось один молодий шалапут знай підкидав і підкидав угору свій светр, аж доки Смертелик таки впіймав ту одежину на кінчик свого меча… Так от, Смертелика більше немає… або принаймні він уже не такий, яким був. З дерева обламалася гілка, вдарила відважного римлянина по руці — і та відвалилася, разом із мечем і всім решта, а падаючи ще й знесла голову змії. Нині і рука, і меч, і зміїна голова — все купою валяється внизу на землі, а сам Смертелик далі стоїть на п’єдесталі, але якось криво, ніби приголомшений цим доказом своєї смертності.

Мабуть, я допіру трохи задрімала… так, уже майже четверта. Он там, за дорогою, стоїть прив’язаний до цвинтарної огорожі кінь. Така тиха, зморена на вигляд шкапина, лише киває час від часу головою, ніби примовляючи: «Що ж, хоч і залишили мене глупої ночі біля самісінького оселища мертвих, я — лише кінь, а тому мушу коритися».

Ця загадка трохи відволікатиме тепер мою увагу… Хто ж міг приїхати туди такої пізньої години? Сподіваюся, то якийсь молодий джентльмен вирішив скласти шану своєму втраченому коханню.

У невеликій Мандерсовій сторожці горить світло, а сам він, як то у нього заведено, крокує туди й сюди перед вікном. Ти, може, пригадуєш: то саме Мандерс притягнув звідкілясь драбину і зняв зі Смертеликового меча той светр, про який я вже згадувала вище. Він постарів, та й на свої роки виглядає, обтяжений, гадаю, численними сімейними клопотами. Ось він виходить зі сторожки, і світло його ліхтаря зникає. Шукає, мабуть, нашого «опівнічного гостя». Усе це по-справжньому інтригує… Якщо комусь здається, ніби погіршене самопочуття, як‑от у мене, не дозволяє відчувати збудження, я б радо запросила його цієї ночі до себе, хай би посидів отут поруч зі мною біля вікна… Думаю, спати я вже не піду, ану ж пощастить бодай мигцем глянути на того гостя, коли Мандерс приведе його сюди.

Перкінс, там само.