Важка весна
- Автор: Пахор Борис
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-7529-1
- Переводчик: Олена Дзюба-Погребняк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Важка весна». Краткое содержание книги:
Радко Субан, словенець із Трієста, навесні 1945 року прибуває до санаторію для хворих на сухоти в передмісті Парижа. Позаду — важкі часи гоніння на словенців у фашистській Італії, робота санітаром у німецькому таборі смерті, попереду — лікування в санаторії, повернення до мирного життя. Буяння французької весни, вирування звільненого Парижа та цілюща природа його околиць стають не лише транзитною зупинкою на шляху повернення додому, а й рятівним містком між смертю та життям, подолати відстань між якими наснагу дають весна та кохання.
Мить по тому її жалість знову розпливлася вздовж усього тіла, так що придушене здригання, мов напливи рівномірних хвиль, прокочувалося її тілом. Знову стала вся скам’яніла, й випростана, і вперта, що його майже лякало.
Взяв її за руку і поклав її долоню в свою. Хай її тіло лишень заспокоїться, думав він; коли плаче, її тіло — немов тіло людини, яку трусить лихоманка, таким може бути лише довго стримуваний плач, який зрештою вибухає.
— Тепер я тобі видаватимуся огидною, знаю. — І схлипування сіпало її слова на склади. — Тепер ти інакше дивитимешся на мене.
— Я буду багатий думкою, що ти мені довіряєш.
— Ох, Радку...
— Так. Іще перед тим, як я знайшов лист у книзі, мені багато разів здавалося, ніби існує небезпека втратити тебе.
Вона мовчала.
— Надто швидко я стала твоєю, — сказала за якийсь час.
Так, якщо людина подумає, що перед тим пережила. Але водночас бачив її, як веде його крізь місячне сяйво, і як веде його її маленька ручка, котра твердо тримає його.
— Може, — сказав. — Але водночас ти, мабуть, відчувала, що своєю прихильністю ти щось вивільниш у собі.
— Із співчуття хочеш бути добрим?
— Ніякої доброти в цьому немає. Принаймні в цей вечір ти сказала правду.
— Що я сказала?
— Що ми, колишні депортовані, великі бідаки.
— Щось же мала сказати.
— А могла б тоді сказати й щось інше. І в жарті, і в скруті людина собі зазвичай допомагає тим, що притаманне її природі.
— Може, й так.
— Перед собою і перед іншими ти грала роль уже досвідченої жінки. А це була ширма.
— І тепер ти мене зневажатимеш.
— Наше кохання звільнить нас від мого і твого минулого.
— Ти певен цього, Радку?
— У чомусь ми обидвоє просто неофіти.
Хоча мовчала й лежала коло нього на спині, не обернулася до нього, як би це зробив хтось на її місці.
— Коли ти мене покинув у тій хижці, я якийсь час лежала, мов сторопіла, — сказала вона. — Потім встала і пішла дорогою. — Волоцюга, волоцюга, — повторювала собі, і сльози заливали щоки.
І тоді її тіло різко повернулося, її руки простяглися, як у той момент, коли він зайшов до кімнати.
XL
Відчував приховане, змовницьке задоволення, що напоєний її отрутою, яка приносила образи весни.
Аркуш зеленого паперу.
«Сьогодні по обіді я перекинула через плече торбу і подалася до своєї ферми. (Як довго ще триватиме цей повоєнний час, коли не можна знайти масла в магазинах?) Було досить холодно, але я пішла з добрим запасом тепла і на дорозі рухалася, як повільний атом. В лісі не було морозяно, мертві листки терлися під жорнами моїх підошов, знайома стежка невиразно в’юнилася поміж дерев, трава наїжачилася і вкрилася. Спочатку зустріла дівчинку з псом, він підійшов і понюхав мене, коли впізнав у мені «товариша», висловив свою приязнь до мене. Потім бачила старого, зігнутого під важким оберемком дров. На голові був обшарпаний, потертий і на самі очі натягнений капелюх. Він подивився на мене майже люто, і його очі були повні якогось докору (можливо, я надто переможно ступала, а він, такий старий і змучений, ледве совався).
Кухня селянського господарства була тепла; пес спав коло вогнища, мисливська куртка висіла на стільці, рушниця на стіні; серце настінного годинника билося повільно і ваговито. Колись мусимо разом сходити туди, хочеш? Якогось дня, коли зможеш зректися своїх книг, і я буду достатньо рішуча.
Коли поверталася, серед неба сяяв прозорий місяць, і блискітки на траві ледь відгукувалися до нього».
Стукіт у двері.
Тієї ж миті увійшла.
— Сам?
Схилилася, і її губи припали до нього.
— Тобі шкода?
— Як тобі таке спадає на думку!
Озирнулася по кімнаті, немов розчарована.
— Дивно, що ти сам.
Усміхнувся.
— А Ів симпатичний юнак, — зауважив він.
— Звісно. Ще дуже зелений, але симпатичний.
Пішла до дверей на терасу і повернулася.
— Тепер ти злий.
— Він грає в більярд у фойє.
Але вона не зрозуміла шпильки. Стала коло ліжка Іва і, схиливши набік голову, читала назву книги на нічному столику. «Історія кінематографа», — промурмотіла сама до себе.
Зібгав ноги і подивився в книгу, яку підтягнув до себе, зігнувши під покривалом ноги. Прийшла для того, щоб утвердитися перед Івом, і тепер у неї відняли цю можливість, подумав він. Тепер, звісно, не показує цього, але рухи — своїм шляхом, а вона їх не усвідомлює.
— Я принесла тобі масла.
Підійшла до тераси і на мить стала коло перил.
— І мені?
— Ти ж просив.
— Просив і раніше.
— Це означає, що досі мені його давали мало, і я все віддала Ріве.
— Звісно.
Тоді повернулася до його постелі.
— Що тобі?
Усміхнувся.
— Нічого.
— А все ж таки...
— Пусте. Я задоволений, бо щойно продав цигарки і можу тобі дати гроші за масло.
— Дурниці! — сердито махнула рукою.
— «Players» — дуже популярні цигарки. Дяка Червоному Хресту, що нам їх дає, — сказав він.
— Ох, прошу тебе!
Сіла йому в ногах і поправила волосся на чолі.
— Щось не так?
Її очі тепер справді присутні, подумав він, протверезіла і повернулася зі свого світу.
— Усе добре зараз, — сказав і усміхнувся.
— Зараз?
— Ні-ні. Увесь день я в гарному настрої.
— Я б не сказала! — І присунулася ближче до середини ліжка — рвучко, відразу, не допомагаючи собі руками; ногами не могла і так, і так, бо вони не торкалися підлоги.
— Я серйозно, — сказав він. — Відколи прийшов твій «лісовий» лист.
Озирнулася на терасу.
— Бачиш, сьогодні повітря знову осіннє, і не віриться, що попередні дні було так холодно.
— Справді.
І подумав, що знову був несправедливо в’їдливий. Почувалася розкуто, бо була природною, мов колись, і незабаром вже не буде навіть усвідомлювати, що їй вдалося позбутися докучливого минулого. І вже зараз шукала визнання своєї нової свідомості, і зрозуміло, вона розчарована, бо не застала Іва. Нічого дивного, якщо через знову віднайдену радість іноді й пококетує; це оптимізм, усвідомлення життєвої сили, це добре.
Устала і пішла до тераси, вийшла і знову повернулася.
— Мушу йти.
— Уже?
Зупинилася коло ліжка Іва, немов нікуди не поспішала. Усе ж була рада його побачити. Показалася б і розпашілася від того, які враження справила на нього її дотепність. Це потреба за чимось, що змінило б одноманітне повсякдення, тому дріб’язково на це зважати.
Але йому це заважало, і йому знову здавалося, ніби вона замішувала їхній зв’язок на брехні, бо ця її метушня не була осмисленою, навмисною, а інтуїтивною, і тому набагато глибшою. Його світу їй не вистачало. І всі ці хованки з лікарем, який домагався її, були тепер щирою невинною грою в порівнянні з цим її сьогоднішнім настроєм. З цією потребою виставляння напоказ свого нового народження. Вона позбулася кокону, який її сковував, і метелик тепер хотів надолужити всю вимушену скутість. А він відчував при цьому, що є для неї лише трампліном.