Зоряний пил
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7498-01-7
- Переводчик: Дмитро Кушнір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зоряний пил». Краткое содержание книги:
Раптом Септімус уривчасто розреготався — його сміх нагадував сухий кашель.
— Борода, — сказав він, уголос звертаючись до небіжчика. — Ти поголив бороду! Думав, я не впізнаю тебе без бороди, Праймусе!
Сірий Праймус-примара, що стояв серед інших братів, відповів:
— Так, Септімусе, врешті-решт ти впізнав би мене. Але це дозволило б мені виграти кілька секунд, коли я тебе вже помітив, а ти мене — ще ні.
Його мертвий голос прозвучав уранішнім вітром, що шарудів у гілках колючого куща.
Септімус підвівся. На сході з-поза гори Живіт починало сходити сонце, обрамляючи принца променями світла.
— Виходить, тепер я — вісімдесят другий лорд Штормгольда, — звернувся він до небіжчика і до самого себе. — А крім того, Повелитель Високих Скель, Сенешаль Башт і Шпилів, Хранитель Цитаделі, Верховний Вартовий гори Гуон і таке інше.
— Ти мав би рацію, братику, якби в тебе на шиї був Топаз Влади Штормгольда, — в’їдливо зазначив Квінтус.
— І про обов’язок помсти не забудь, — додав Секундус голосом вітру, що свистів в ущелині. — Тепер ти перш за все повинен помститися вбивці брата. Це закон крові.
Мовби почувши слова мертвих, Септімус похитав головою.
— Невже не можна було хоч кілька днів зачекати, брате Праймусе? — звернувся він до трупа. — Тоді тебе вбив би я. В мене вже все було сплановано. Зрозумівши, що тебе немає на «Серці мрії», я змушений був витрачати час на те, щоб вкрасти шлюпку, а потім знову вистежити тебе. А тепер мені ще й доведеться мститися за твій труп, і все заради закону крові й честі Штормгольда.
— Отже, вісімдесят другим лордом Штормгольда все ж таки стане Септімус, — зітхнув Терціус.
— Народна мудрість вчить нас не робити передчасних висновків, — зазначив Квінтус.
Септімус відійшов од трупів і помочився на сірий валун. Потім повернувся до тіла Праймуса.
— Якби тебе вбив я, можна було б покинути твоє тіло тут, — повідомив він. — Але це задоволення дісталося комусь іншому, тож тепер мені доведеться відвезти твої останки на високу скелю, щоб їх розклювали орли.
З важким стогоном Септімус підняв заклякле братове тіло і звалив його на спину поні. Побачивши на поясі небіжчика мішечок з кам’яними рунами, він зняв його і забрав собі.
— Дякую, братику, — поплескав він труп по спині.
— А бодай ти ними вдавився, якщо не помстишся тій суці, що перерізала мені горло, — відповів Праймус голосом гірських птахів, котрі щойно прокинулися і вітали новий день.
Вони пліч-о-пліч сиділи на щільній білій купчастій хмарі завбільшки як невелике місто. Хмара була м’якою і прохолодною. Її глибші шари були прохолодніші, тож Трістран якомога далі занурив у неї обпечену руку. Хмара чинила легкий опір, але руку таки прийняла. Зсередини вона здавалася розсипчастою і крижаною, щільною і водночас порожньою. Біль від опіку послабився, і у Трістрановій голові трохи прояснилося.
— Що ж, — нарешті сказав він, — здається, через мене все пішло не так.
Зірка сиділа поряд з ним, одягнена у той самий халат з корчми. Зламану ногу вона витягнула вперед і поклала на хмару.
— Ти врятував мені життя, — відгукнулася вона, трохи помовчавши. — Правильно?
— Напевно, можна сказати, що так.
— Ненавиджу тебе, — сказала зірка. — Я й раніше тебе ненавиділа, а тепер просто страх як ненавиджу.
Трістран поворушив обпеченою рукою у прохолоді хмари. Він був стомлений, в нього паморочилося в голові.
— Просто так, чи є причина?
— За законами мого народу, — відповіла зірка, — тепер, після того, як ти врятував мені життя, ти відповідаєш за мене, а я — за тебе. Я повинна скрізь ходити за тобою.
— А-а, — відповів Трістран. — То це ж добре, хіба ні?
— Я вважала б за краще провести решту життя, плентаючись на ланцюзі за огидним вовком, смердючою свинею чи болотяним гобліном, — спокійно пояснила вона.
— Та не такий я вже й поганий, можеш мені повірити, — сказав Трістран. — Особливо якщо зі мною краще познайомитися. Вибач за всю цю історію з ланцюгом. Нам, мабуть, варто почати усе спочатку — вдати, що цього не було. Отже, мене звуть Трістран Торн, дуже радий познайомитися.
Він простягнув дівчині здорову руку.
— Місяцю, захисти мене! — вигукнула зірка. — Та я швидше візьму за руку…
— Звісно, звісно, — перебив Трістран, не бажаючи дослухувати, з якою мерзотою його порівняють цього разу. — Але ж я за все вибачився. Почнімо спочатку. Мене звуть Трістран Торн, радий познайомитися.
Дівчина зітхнула.
Високо над землею повітря було розрідженим і холодним, але сонце зігрівало, а навколишні хмари здавалися Трістранові краєвидом небесного міста. Далеко внизу виднівся реальний світ: сонце ясно висвічувало кожне маленьке деревце, а звивисті ріки, що перетинали Чарівну Країну, видавалися блискучими слідами равликів.