Місто Боуган

Рабиня-хортúця весь цей час белькотала щось клієнтам, що розсілися ярусами, тією диявольською говіркою, яку в неї вбили у клітках серед дюн, і в приглушеному світлі пайківського кишла її очі жаріли люттю.

Карлик інколи трохи відпускав ланцюг, а інколи підтягував, скеровуючи їхні коники. Клієнти відбивали рівномірний тритактовий ритм, свистіли й сичали, цмулили свої люльки із зіллям, мружилися через зеленаву імлу диму й аж вилизували пляшки елю «Фенікс» за акцією «купи дві, третю в подарупок».

На спині в хортúці виднілися шрами, що безпомильно свідчили про полон. Такі лишалися в дівчат, яких маленькими викрадали з далеких хребтів Північного масиву й ростили у дюнах. Такі-от сумні баєчки трапляються на світі білому. Таких дівчат, як хортиця, можна було купити за кілька пляшок звіро-зілля й коробку кольорових браслетиків.

Чим молодші, тим кращі — так піщані пайкі думали про хортúць.

Так, а ще під кінець того сезону саме піщані пайкі організовували найжаданіші події на допільських дюнах. Хортúця і її чоловік-пес були тільки на розігріві. Коли ніч витягнула свої волохаті руки, стало ще крутіше й жорсткіше, повиходили коники треновані, й дебелі дівки у збруї, й кусаки, й жуваки, і той вусань, у якого суглоби гнулися в обидва боки: він звав себе Чарівником. Навіть перелічувати все, що він вичворяв, соромно — годі сказати, що кішки в радіусі кількох миль не могли бути в безпеці.

І весь цей час Принц Гладун Далекозір пильнував від дверей, підраховував відвідувачів на анфіладах навколо ями. Наречені приходили сюди гульнути перед весіллям, це завжди добре. Він підрахував, скільки зібрав дверної такси, й безжурно кивнув.

Принц Гладун пропонував дешеві вхідні квитки, кредит завсідникам і акції то на ель «Фенікс», то на стаут «Расслер», то на дурман-зілля з Великої Пустки. Коли віяв вітер, амбіції у Гладуна розгоралися, як зоря. Він обжився у місті. Засунув руку в кишеню вельветових штанів-кльош, відчув вагу монет, весело ними подзвонив. Почухав яйця. Він хотів більше — більше! — та тільки, як на лихо, манівцівські Стиляги виявилися слабаками. Подейкували, й то зокрема хлопці зі Стиляг, що Альбіносу нема діла ні до чого, крім свого розбитого серця й дурман-люльки.

Гладун вийшов надвір скуштувати ночі на смак. Понюхав допільське повітря. Він виставив охорону вздовж усіх завулків, що вели до дюн, — Стилягам довіряти не можна, — й це його підбадьорило. Він зжер повні легені повітря. Підвів погляд, почитав зірки. У Боугані на мить запанувала тиша.

А тоді — чудернацький поклик нічних пташок із крон дерев.