Зворотня сторона Демонології
- Автор: Соколян Марина
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зворотня сторона Демонології». Краткое содержание книги:
Я ж все одно знатиму, що відбувається. Я, нарешті, відчувала себе справжньою збоченкою. Ех, натуралам не зрозуміти! Такий був цікавий практичний семінар під назвою “З іншої сторони рампи”! Зізнаймося, нам, коли ми беремо участь у процесі інтенсивної любові, поведінка чоловіка здається трохи кумедною (хоча про це якось не думаєш, так, констатуєш хіба, і відразу ж переходиш до реєстрації явищ більш цікавих). Тепер для мене все складалося у цілком логічну картину, як логічним здається відпирання білизни на пральній дошці, збивання коктейлю чи чистка зубів. До того ж, корисна дія зводиться не тільки до блукання навпомацки, оскільки існує чіткий вектор дії, який дозволяє, так би мовити, розрахувати момент сили. А крім того, я мала час відчути радість за Бішопову хорошу фізпідготовку (ще одна причина із прихильністю ставитися до чоловіків у формі), а то б у мене, скажімо, відразу почав боліти поперек, м’язи ніг і пресу, а дихання звелось би до бронхіального “кхи-кхе” — наша партнерка виявилася досить вимогливим споживачем, а Бішоп нічого, тримався на висоті. Та тут, коли ми вийшли на фінішну пряму, я зафіксувала цікавий ефект: я вже могла вести спостереження не тільки очами Бішопа, а й немов збоку — це свідчило про те, що ми на правильному шляху. Нарешті, з глибоким полегшенням та відчуттям виконаного обов’язку, ми перетнули червону стрічечку з надписом “фініш”. Саме час було впасти в обійми вдячних глядачів та вболівальників, що і було виконано невідкладним і бездоганним чином. І тут мене наче вимкнуло.
Прокинулася я вже зранку, цілком бадьорою, цілком у власному тілі та у обіймах пані Хелени. В такому вигляді нас і застукав її чоловік. Вай-вай, яка необачність! Вона ж казала про існування такого собі благовірного збоченчика!
— Ах, Вальдемаре! Ти ж казав, що повертаєшся у суботу!
— Скільки тобі казати, не довіряй людям! Хотів побачити, якого коханця ти на цей раз приведеш.
Німа сцена: в дверях стояв готовий до рукопашної, з природнім обуренням у очах, пан Вальдемар Поманець (так-так, саме він!), а ми з пані Хеленою з природнім же жахом натягали ковдру на грішне тіло (я — зрозуміло, а вона, цікаво, чому?). Та наступної миті картина повністю змінилася: сімейство Поманців витріщалася на мене з неприроднім захопленням, а я — на них, з неприродньою ж дипломатичною посмішкою. Пан Поманець оговтався першим.
— Е-е, дів-чин-ко, нагадайте мені внести вас до списків на курс “Профанація девіації”.
Потім мене напоїли гарячою кавою і гаряче ж запрошували ще раз відвідати їхнє сімейне кублечко, а пан Бішоп (справжній розвідник навіть post coitum не спить!), який вистрибнув з вікна поманцевої квартири, весь цей час стояв під вікном, не знаючи, чи тікати світ за очі, чи йти мене виручати.
… ХХVІІІ…
Виглядали ми, як пара ідіотів: Бішоп в модніх квітчастих плавках, а я в якійсь сукні, яка належала цнотливій дружині пана Поманця, дещо завеликій і дещо схожій на нанайський народний костюм для щорічних походів до бані. Добре ще, що був ранній ранок, і люди, ще мружачись спросоння, схильні були вважати нас за дивні вибрики здичавілої на нервових стимуляторах фантазії. Може б ми навіть так і дісталися безпеки і затишку міської божевільні, що було б найбільш логічним в даній ситуації, однак ми не врахували однієї обставини — ДУПІ вже встигло оговтатися після мого вчорашнього виступу. В той момент, звичайно, то був найпростіший спосіб визволити Бішопа, але ж тепер всі були глибоко переконані, що він, спокушений безсоромною нечистою силою, є вартим презирства і негайного знищення, інструментом диявола. За нами ув’язалися похмурі шпики, які невміло прикидалися однорідною масою випадкових перехожих.
— Нас переслідує група прихильників, — повідомив Бішоп.
— Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.
— А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…
— Залежно для чого, — проказала я крізь зуби, — Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.
— Це тільки природно, — гордо констатував він, — ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.
— Поправка: не вас — себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.
— А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?