Покривало Ізіди

— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся ти до нього блиском, могутністю, теплом? Воно цілує своїм променем твоє сите тіло й тіло парії, воно зрощує смачні плоди для дітей твоїх і дітей шудри. Послухай, браміне! Чи не йдеш ти на ринок для купівлі овочів, що вирощені шудрою? Чи не береш ти до рук гроші, що, може, тільки що лежали в гамані парії? Браміне, соромся! Всі ми діти однієї матері — оцієї таємничої безмірності світу, що оточує нас. Яка ж мати поділить рідних дітей на касти, щоб піднести одних, а інших зганьбити, принизити? Воістину, важко знайти таку матір! Так чому ж ви вірите, о браття, дурним і підступним казочкам про священних ріші, котрі нібито звеліли жити так, як ви живете донині, поклоняючись небесним ідолам та їхнім жерцям? Відкиньте страх і прагніть до єдиної цінності Буття — до океану Нірвани, океану свободи! Ви жадаєте влади, насолод, багатства? О нещасні! Ви маєте лише тіні влади, багатства, насолоди, а потім володар смерті поглинає вас. Зруйнуйте привид смерті, відкиньте примарні жадання і прагніть лише вічного, нетлінного — миру та любові!

Почувши таку одповідь Гаутами нахабному брамінові, юрба заревла від захоплення. Брамін щось хотів сказати, вимахував руками, але в шумі й галасі не можна було розібрати жодного слова. Гаутама тим часом вибрався з кільця слухачів і помандрував битим шляхом у оточенні кількох відданих учнів. Піфагор рушив за ним, тримаючись оддалік. Його зачарував цей сильний, певний себе і своїх поглядів чоловік. Саме цього ще не вистачало еллінові, хоч він і пройшов важкі, нестерпно втомлюючі шляхи життя.

«Треба зустрітися з ним, — подумав Піфагор. — Він саме той, кого я шукав…»

Вони познайомилися ввечері. Піфагор коротко розповів, хто він, звідки. Гаутама з-під примружених повік уважно й серйозно дивився на чужинця, ніби волів проникнути в потаємність його душі. Потім простягнув руки, щиро обняв елліна, посадив біля себе.

— Анандо, — покликав він свого учня, який порався біля вогнища, — запропонуй нашому брату з далеких країв поїсти…

— Не треба! — рішуче підвів руку Піфагор. — Не треба, учителю! Я звик довгими днями обходитися без їжі, тим більше тепер, коли хочу мати з тобою рішучу розмову, не варто обтяжувати духовне сприйняття наповненим шлунком. Я все життя шукаю правди, хочу сягнути Істини буття. Поглянь на мене — я дивий. Та не можу похвалитися спокоєм і мудрістю. Я чув твої слова, ти сильний, впевнений. Хочу дістати від тебе іскру нового розуміння. Може, це відкриє мені якийсь новий обрій?..

— Добре, — просто відповів Гаутама. — Хай мої учні посидять біля вогню, а ми з тобою пройдемося оцією лісовою стежечкою. Глянь — над нами лише зорі, довкола нас — ліс. Ніхто не заважатиме, ніхто не переб’є щирої розмови. Ходімо, брате!