![Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/3/6/6/pozivni-alfi-lebedya-hud-viktor-kavun-download.jpg)
Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун]
- Автор: Филановский Григорий, Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Серия: Наукова фантастика #8
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун]». Краткое содержание книги:
радіотелескоп, кам’яної чаші, оточеної з усіх боків неприступними скелями. Час від часу над
озером лунають якісь дивні звуки, що піднімаються від його гладенької, наче відполірованої
поверхні: сі-ло-на… сі-ло-на… Що це? Може, то голос мешканців іншої планети? Про цю та багато
інших таємниць ви дізнаєтесь, прочитавши збірку оповідань “Позивні Альфи Лебедя”.
До неї увійшли нові твори українських письменників-фантастів. Герої оповідань — люди
високих помислів і дерзань, гострого, допитливого розуму, дослідники, будівники, справжні
господарі своєї долі.
Крім мене, у його розпорядженні двоє археологів: Олена, висока дівчина у вузеньких штанях, кандидат історичних наук, і її лаборант Мишко Курилов. Не встигли ми приїхати, як він уже роздобув десь спальні мішки, палатки і познайомився з табірним куховаром.
Мені не подобається, що такий здоровань працює лаборантом, — обрав би собі іншу, чоловічу спеціальність, бо тільки й чуєш від нього про амфори та черепки… Ось і тепер завели вони з Оленою розмову про Ольвійські розкопки, ніби поруч нікого більше немає.
Трохи згодом знайомимось ми з Юрком Грабарем, інструктором з альпінізму, який проведе нас у гори.
…Вирушили з табору вранці. Спочатку йти було легко. Та після обіду стало гірше. Нещадно пекло сонце. Жорсткі лямки рюкзака намуляли й без того розпечені плечі. А тут ще зникла остання стежка і попереду здійнялися скелі.
Чіпляючись за гілки чагарника, за найменші виступи, ми поволі видиралися вище й вище.
Раптом величезний камінь вирвався з-під ніг у Петра, збив Олену. Набираючи швидкості, він летів просто на мене. Що, як зіб’є й мене! Чи втримає Юрко трьох?
Підтягнувшись убік, я вхопився за кущ і відстебнув вірьовку. Цієї ж миті відчув, як десятки колючок вп’ялися в долоні, пальці.
Я відсахнувся — й одразу з-під виступу, на який спиралася нога, побігли кам’яні струмочки, почала танути опора. Довелося знов ухопитись за колючий чагарник. Наче хижак, в’їдався він у мою руку. Ось останній камінь вислизнув з-під ноги — і я завис у повітрі. Пальці пронизав нестерпний біль. Він заповнював тіло, впивався в мозок. Я розумів, що довго так не протримаюся. Ногою почав намацувати новий виступ. Але тут коріння чагарника повільно поповзло з землі. Майнула блакить неба. Я полетів униз…
Отямившись, я переконався, що мені дуже поталанило. Усе в мене боліло, але кістки, здається, були цілі. Я через силу підвівся й пішов.
Шлях мій пролягав дном ущелини. Крутнувшись біля каменя, стежка зникла під скелею. Я надто довго йшов нею, щоб повертатися назад. “Що буде, те й буде”, - подумав про себе. Чіпляючись за камені, почав сповзати вниз, не втримався і покотився. Та несподівано цей “незручний” спуск припинився. Потираючи синці, я роздивлявся навколо.
Кам’яні боки гігантської чаші стрімко здіймалися до неба, закінчуючись зубчастим кільцем гірських вершин. А внизу, у кам’яній колисці, спало синє озеро.
Невже це і є неприступне Мертве озеро?
— Мертве озеро! Ура! — крикнув я, перемагаючи біль.
І завмер у захваті. Мій слабкий голос гримів, гуркотів у кам’яній трубі. Такій акустиці міг би позаздрити будь-який оперний театр.
Я спустився до води. Холодна синява обпекла мені руки. Еге, в такій воді не скупаєшся!
Та найгірше було далі. Вода виявилася гіркувато-солоною. Так ось чому тури покинули водопій. І, звичайно, чудовисько тут ні до чого. Усе це вигадки.
Спрага мучила мене дедалі більше. Перед очима була вода, а напитися не можна. Я піднявся по камінню до висохлого дерева, вмостився під ним і спробував заснути.
Наді мною зависло нічне небо, якесь напрочуд ясне. Я дивився, як переморгуються зірки, ніби за азбукою Морзе. Але я надто втомився, щоб відповідати. Раптом пролунали якісь дивні звуки. Вони розтинали тишу і, здавалося, підіймались від озера, мертву дзеркальну поверхню якого заливало місячне сяйво.
— Сі-ло-на… Сі-ло-на… — наче стогін, лунало над водою.
Але поверхня озера лишалась нерухомою. Це був не вітер і не крик тварини. Легенду про жахливе чудовисько я ніколи не сприймав усерйоз. Та від цих звуків ставало якось моторошно. І тіло чомусь одразу відчуло нічну прохолоду.
Звуки були ритмічні. Вони чимось нагадували пісні Гвінеї. У них пульсувало щось непередавано-підсвідоме, живе. Я намагався запам’ятати їх, вловити особливості. Усі групи звуків починалися свистячими приголосними і, немов набравшись сили, закінчувались протяжними голосними. Раз у раз повторювалися сполучення “сі-ло-на”. Невимовна туга й благання вчувалися мені у цьому стогоні.
Звуки зникли так само несподівано, як і появилися. Знову запанувала мертва тиша. Даремно я прислухався. Невже усе це лише примарилося мені? Ні, я виразно чув звуки. Що ж породило їх?
Озеро мовчало, виблискуючи полірованою поверхнею.
У здогадах і сумнівах минав час. Потім організм здався.
Я намагався розібрати голоси. Знову ці звуки… Ось наді мною схиляється якась потвора. Ці дивовижні звуки — од неї. Страховисько навалюється на мене, притискує до землі, не дає дихати.