Бхомбол-ватажок
- Автор: Митро Кхогендронатх
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Бхомбол-ватажок». Краткое содержание книги:
Написав цю книгу письменник Кхогендронатх Мітро, який давно і багато пише для дітей і користується великою популярністю в Індії.
Повість «Бхомбол-ватажок» (частина перша) була написана 1935 року і одержала премію «За кращу дитячу книгу». До 1953 року книга витримала сім видань. Читачам так сподобався сміливий герой, що вони протягом багатьох років засипали письменника листами, в яких просили розповісти ще щось про Бхомбола-ватажка Писали і маленькі читачі, і читачі, які стали дорослими.
І ось 1953 року, йдучи назустріч цим проханням, К. Мітро написав другу частину повісті.
У нашому виданні обидві частини об'єднані в одну книгу.
Читаючи цю повість, ви разом з її героєм Бхомболом зробите цікаву подорож по незнайомих вам полях і дорогах Бенгалії і взнаєте багато цікавого про життя ваших індійських однолітків.
— Що з тобою? — спитала дружина пана Мухурі. — Чого тобі не сидиться? Лягай у мене біля ніг, ось тут… Молоті, посунься трохи.
Та Молоті бликнула на Бхомбола так неприязно, що він поспішив сказати:
— Я не люблю спати вдень, — і виліз з-під навісу.
— Ти куди? Гляди не впади у воду! — мовив добродій Мухурі.
— Не впаду.
— Не дуже там тупцюйте, а то шубовснете у воду! — крикнув Бхомболові стерновий. — Голову обмотайте рушником.
— Не треба мені рушника, — відказав Бхомбол.
— Але ж, пане, — озвався один із веслярів, — це тільки селянські діти, які звикли до спеки, можуть сидіти на сонці скільки завгодно.
— Ви ж не селяни, а веслярі, однак цілий день сидите на сонці — і вам байдуже, — відказав Бхомбол.
— Це ми тут веслярі, — мовив стерновий, — а в селі в кожного з нас є своя хата й земля.
— Чого ж тоді ви не сидите дома?
— Їсти щось треба, — відповів стерновий, ледь ворушачи великим веслом, — тому й не сидимо дома.
Бхомбол не зрозумів, що хотів сказати стерновий. Однак він згадав одного візника з Дургапура. «Ну що мені дасть урожай? — завжди говорив той. — Трохи більше, як нічого. От коли є бричка й коняка — тоді ще можна сяк-так прожити».
Бхомбол обережно підійшов до стернового, та тільки-но він поклав руку на велике стернове весло, той суворо глянув на хлопчика і відсторонив його.
— Я теж умію кермувати човном, — зауважив Бхомбол, анітрохи не образившись.
Та, взявши в руки велике весло, хлопець зрозумів, що для такої роботи треба мати не тільки досвід, а й силу. У стернового були широкі плечі, і, коли він правив стерном, працювали тільки його руки. Сам він не рухався, а човен, наче качка, стрибав по хвилях.
Бхомбол кинув погляд на далекий берег. Там біліли місцини, схожі на крейдяні обмілини. Та Бхомбол знав: то були не обмілини, а корови, що паслися на зелених луках. Біля самого берега видно було рибальські човни, стояли будинки під соломою і бляхою.
На другому, крутому березі росло велике мангове дерево. Воно схилилося до самої води. Вздовж берега в'юнилася стежка; її було протоптано ногами тих, хто тяг берегом човни на кодолі. Ось Бхомбол побачив самітню хатку; перед нею під деревом бавилися майже зовсім голі малюки, тільки на стегнах у них висіли брудні пов'язки. У дітвори були тоненькі рученята й ноженята і великі надуті животи. Незабаром хата й дітвора зникли за зворотом, і Бхомбол помітив вузеньку стежечку, що збігала прямо до води. На луці пасся буланий кінь; вряди-годи він помахував хвостом, відганяючи мух. Біля чийогось городу стояла коза і намагалася просунути голову в дірку в огорожі, але їй заважала прив'язана до шиї рогатка.
На дереві біля самої води Бхомбол побачив бамбукову жердину з брудною ганчіркою на кінці. Поруч лежав розбитий глек і купа попелу — видко, що там було велике багаття; Бхомбол зрозумів, що тут палять покійників. Він одвернувся в інший бік.
На обох берегах почалися джунглі; вони спусалися до самої води і тяглися аж д завороту ріки.
— Здається, тут пограбували когось минулого року? — спитав один із веслярів стернового.
— Трохи далі, там, де починається дорога, — спокійно відповів стерновий.
— А бандити вбили того, кого вони пограбували? — не витримавши, встряв у розмову Бхомбол.
— Так.
— А ви все бачили?
— Не варто говорити про це, — неохоче озвався стерновий. — Якось ці самі бандити напали й на нас, але так і пішли, спіймавши облизня.
— І ви з ними билися?
— Ех, пане! — стерновий засміявся. — Колись у цій місцевості тремтіли при самій тільки згадці про моє ім'я, хоч сам я був далеко, на Андаманських островах.[52] — Він витер з лоба піт і сказав: — Пішли б ви краще вниз, пане, тут така спека.
Бхомбол вражено дивився на обличчя стернового: великий ніс, широкий лоб, глибокі зморшки, борода й вуса з сивиною, погляд уважний і гострий, наче в яструба.
— Я не боюся сонця, — мовив він.
— О аллах, діти багатих людей ще гірші за селянських… — Стерновий сказав це, ні до кого не звертаючись.
Бхомбол лишився на палубі. Невже стерновий убивав людей? Інакше за що б його заслали на Андаманські острови? Бхомболові дуже хотілося докладно розпитати його про все, але в стернового був такий неприступний вигляд, що хлопець не наважився заговорити з ним.
Сонце заходило, останні його промені освітлювали верхів'я дерев. Тінь від дерев, що росли на березі, подовшала і злегка тремтіла на воді. Подув прохолодний вітер.
На березі, кумедно задерши хвоста, стрибало біле теля. Ось воно підстрибнуло надто високо, одна нога в нього підвернулася, і теля впало. Хлопчик, який стругав поблизу бамбукову палицю, хотів допомогти йому підвестись. Але тільки-но він наблизився до теляти, як корова, опустивши роги до землі, погналася за ним. Хлопчик ледве втік. «Оце то корова!» — захоплено подумав Бхомбол.
52
Андаманські острови — острови з дуже нездоровим кліматом, розташовані в південній частині Бенгальської затоки. За англійців — місце заслання.