Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
23 червня в друкованому органі УСДРП «Робітничій газеті» з’явилась симптоматична редакційна стаття «Хто робить дезорганізацію?» її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди для направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. «Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Але дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.
Розуміється, це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план формування українських частин, який виробив Військовий Укр. Генеральний комітет і на який згодилось правительство. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.
Але ж, хто ж перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються всякі заходи, щоб не додержати свого обіцяння?»186.
Проте Центральна Рада, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-деструктивна пропаганда поширювалась в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками. Тому Український Генеральний військовий комітет 26 червня звернувся до українців Київського гарнізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). В документі, зокрема, говорилося: «Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники старого царського ладу під’юджують українців-солдатів до безчинства, бешкету та погромів. Ходять чутки, що ці пройдисвіти під’юджують темних людей навіть розігнати Українську Центральну Раду, Український Генеральний Комітет і захопити власть в свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не дають ні Центральній Українській Раді, ні Генеральному Комітету працювати над добром України»187.
Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК разом з тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів: «Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того, щоб наша довгожданна і великими жертвами здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисвітами!»188.
Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко і І. Церетелі. В складних переговорах з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою, а й просто розпачливою. Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запитання Біляшівського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів, що УГВК в цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з відповідними інституціями189. Насправді, Генеральний комітет вдався до одного з відчайдушних, водночас ризикованих кроків — розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь останні провели 29 червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де працювала Центральна Рада.
У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питання про полуботківців обговорювалося на засіданні Генерального Секретаріату Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти з себе, відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив в полеміку з генералом Л. Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному комітету, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід вдатись до рішучих дій. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. «Ми стоїмо перед «полуботківщиною», — прямо заявив Поплавко. — Коли ми не задовольнимо тих бажань, з якими йдуть до нас люди, то знайдуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втеряти всякий авторитет і вплив на маси»190. С. Петлюра змушений був згодитись з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух солдатів-українців191. Ситуацію ускладнювали наполегливі домагання військових властей вивести з Києва полк ім. Б. Хмельницького — найнадійнішу опору Ради. Ю. Капкан стверджував, що він, скільки міг, відтягував відправку богданівців на фронт, «вважаючи, що полк потрібен в Києві». Прохав Центральну Раду як найвищу українську владу врештірешт визначитись у цьому питанні і дати йому вказівку, що робити192.